У студентські роки у мене був друг Діма, який добре не бачив... на одне око зовсім, а на інше мабуть половину... у натовпі він ішов попри стіну, ми познайомились в коридорі... моє єство волонтерки не могло зігнорувати його... ми розговорились, я проводила його до гуртожитку; який же він розумний, думала я. Наша дружба була особливою. Пам'ятаю, моя бабуся сварила на мене, що у мене незрячий друг... і щоб я негайно з ним припинила спілкування... я плакала... і присвячувала йому ці рядки:
ти вибач, що турбую
твоє чутливе серце.
ти вибач, що дарую
слова, що ллють джерельцем.
немов струмочком тихим,
з тобою розмовляла.
над ним туманом сизим
твоя душа витала.
до тебе я чомусь
щось дивне відчуваю.
немов себе саму,
ціную й поважаю.
говорять люди з нужди,
що щастя не буває,
та в нас це щастя – дружба.
вона нас освітляє.
вона нас зігріває
небесною любов’ю.
у серце завітає
розмовою з тобою.
P.S.: одного дня Діма сказав мені, що ми більше не можемо спілкуватись, бо він починає закохуватись в мене і він розуміє, що не хоче бути незрячим хлопцем для такої дівчинки як я... Після моїх прохань так не думати... він просто зник... він більше не з'являвся на моїх стежках... я не знаю, як це йому вдалось... а я боялась зателефонувати... він мені запам'ятався... нам було легко розмовляти... годинами і ні про що... зараз я розумію, що такі люди набагато цінніші за аб'юзивних нарцизів, з якими немає про що поговорити...
*жовтень 2007, коридори ТНПУ ім. В. Гнатюка.
