Він був, немов скульптура в Пантеоні,
Завжди дівчатами увитий, мов плющами,
І навіть зорі у його долоні
Вночі спадали мрійними дощами...
А що вона... Маленька мишка сіра,
З наївністю прочитаних романів;
І лиш в очах її- творінні Ювеліра-
Кипіло полум'я розжарених вулканів...
Та з того що? Хто ж зазирає в очі,
Коли тіла довкола на все згодні,
Коли уста спокусливі дівочі
Затягують у пристрасну безодню?..
І вона плакала віршованим намистом,
Клітинки зошитів пронизувала словом...
І її сльози - крапельки сріблисті-
Ховались за римованим покровом...
Але вогонь розпеченої лави
Не втримати у замкненому світі;
І полум'я найвищої октави
В ній пробудило силу Нефертіті...
... Вони зустрілись (жанрові закони),
Але у неї серце вже мовчало,
Вже зруйнувались у душі амвони,
І яд утратило колись отруйне жало...
Одна розмова- життєдайна злива-
Скропила очі чистою росою...
Полуда спала... І нутро червиве
Відкрилось за іконною красою...
Як вміло розкрито образи - проймає... Так, дівочі мрії часом далекі від реальності. І тільки з віком починаєш усвідомлювати, як важливо за гарною оболонкою розгледіти справжню суть. Адже краще вчасно розчаруватися, аніж розтратити свої найкращі літа на того, у кого червиве нутро. Гарний твір, життєвий, наштовхує на роздуми.
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую, Квітко Сонця! Дійсно, зовнішність часто буває оманлива...
дякую! 
це дійсно так... Дякую! 
дякую!
