Так тихо, тихо надворі... Все затихло і чекає дощу... На небі й хмар наче нема, але так пасмурно, світ наче у пляшку закоркували, і повітря стало густим-густим — хоч ложкою їж. Навіть листя на старій груші не тремтить, причаїлося, ніби боїться сполохати ту благословенну прохолоду, що от-от має пролитися з неба.
Світ справді завмер у цьому переддощовому полоні. Звуки долітають звідкись здалеку, приглушені й дивні, мов крізь товщу води. Чекання зависло в кожній краплині тужавого повітря, у кожній травинці, що схилила голову в очікуванні удару першої, важкої й пахучої дощової літньої краплі.
І здається, варто лише комусь невидимому витягнути цей затишний корок — як усе навколо полегшено зітхне, небо нарешті розродиться грозовим акордом, і земля жадібно питиме свіжість, змиваючи з себе липку липневу спеку. А поки що — тиша.
