Вчора зранку вона народилася, маленька жовта квіточка, одна серед цілого світу. Сонечко зігрівало її теплими променями і ніби співало: «ти моє малече, ти моє дитятко». Вітерець гойдав її жовті пелюстки. Хто Я? Питалася вона вітра. Ти – маленьке сонечко. Відповідав їй вітер. Хто я? Питалася квітка у сонечка – ти родима плямка на обличчі землі. Хто я? Питалася квіточка у Землі. Ти – майбутній вітерець. Так нічого і не зрозуміла маленька жовта квіточка. Розгойдував її вітерець, лоскотало сонечко і сповівала Земля. Зранку, коли перше сонечко заглядає на заспані трави, прокинулась квіточка від гаману і дуже здивувалася, бо все навколо було жовте – жовте. Одна за одною народжувалися кульбабки. Гомоніли, віталися і все питалися «Хто Я?». Ціле поле було усіяне маленькими сонечками, родимими плямками Землі.
Почалися веселі дні для сонячних квіточок. Було багато сонця, багато блакитного неба і багато друзів навколо. Чого б ще бажати. Але один день був схожий на наступний, як відображення у люстерці. І наша кульбабка почала сумувати. Наскучило їй гомоніти кожного дня, наскучило зі всіма вітатися, похитуючись то вліво то вправо і раптом нестерпно захотілося побачити, а що там далі за полем. Вона питалася до сонця, що там далі. Сонце відповідало – Земля. Що там далі? Питалася у Землі квіточка. Далі – небо. А що там далі? Питалася вона у неба? Далі вітер. Але ж вітер це що? Він взагалі то є то немає. Здивувалася кульбабка. Хочу бути вітром. Він точно ніколи не засумує. Сьогодні він тут, завтра у небі, а потім взагалі щезає. Кульбабка так сильно захотіла бути вітром, що навіть не зрозуміла, що відбувається. Навколо не було нічого, нічого конкретного. Десь внизу вона бачила велике ще жовте поле, але воно було вже далеко. Навколо було небо, маленькі білі парасольки летіли десь геть далеко від Землі. То вже була не кульбабка, то був вітер, у який вона перетворилася разом зі своїми мріями. .
