Природнє насильство, коли вбирається все у цвіт,
А ти спиш повз нестямний шепіт трави.
Хоча до чого тут багатство слів,
Бо коли ти не вона, то й не говори.
Злорікам мілко біля твоєї щирості,
Тож коліна радості підкошуються,
Коли перед хвірткою гість,
Якому гостриш ножа, аби відрубати голову.
Так приходить мить вдивляння
У людяність.
Зате потім так добре бути сліпим:
Усі дороги начинені туманами,
Усі степи - однооке море,
Тільки зрошуй слізьми для
Напинання ранкових вітрил.
І все наполовину.
Поки хтось не розпанахав твоє
Озброєння, ти боялася темноти,
А тепер танцюєш порухами душі,
І той гуркіт зірок на дно –
Це обрамлення,
Апофеоз без грунту,
Де спочатку незгода,
А потім – «так, це воно!»
Ти вигадуй будь – що, звичаєві догми,
Але у житті нема таких містилищ.
Є лиш день, що приносить пристріт,
Є лишень ніч, що не має форми,
Але ти наносиш їй рани змісту,
Мов наприкінці книг.
