Я тебе ще не знаю, і поки це навіть приємно -
хизуватися знайденим вигином твоєї шкіри,
і вивчаючи речі, які визирають відбитками
пальців твоїх - це моя невід'ємна відрада.
Ти живеш в мені ідолом смерті.
Моя канонада.
Як покірно ти смертний, смиренність твоя в божевіллі,
тільки теплі зап'ястя пульсують в мені передтечами,
І забудь, що ти вчений й писемність твоя друком з'їджена,
я не знаю, який ти, проте вже давно примагнічена -
Бо така в тобі вічність
Проїджена.
Словом, вечір тремтить, а на ранок тремтіння - сильнішає,
і збігаючи східцями, вповні назад не вертаю.
Бо не знаю, чи втримаю цю невідомість не вічною,
а тебе невпізнанним за кольором тіла й волосся.
Так в мені повелося.
Втікати, як знатиму більше.
