За за фіранкою часу, що невблаганно штурхав у спину,
Накопичувався, розливався по тілі краплями поту, сум.
Він змішувався з повсякчасним, блаженним потягом любові,
Розпалював бажання, щоб скрутити їх у один тугий жмут
Та шмагати ними сутність, відвойовуючи у тверезості
Дещицю свого вагомого існування, вирізнення,
Сфокусованого на розбитті укорінених догм,
Відкидаючи суперечності, як розтрісканий старий трон,
Що летить у капище, де рвуться ввись язички полум’я,
Охоплюють душу, підносять до нового ступеня пізнання.
Де, мов на стовбурі сухого дерева,
Скрапленого живильною весняною вологою,
Прорізуються тендітні, беззахисні пагінці,
Що лякаються подихів рвучкого вітру,
Зароджувались незвідані, розхристані почуття.
Вони тремтіли, згадуючи жах темряви, та захлинаючись,
У пориві нестримності, жадібно вбирали у себе світло,
Світло надії, породжене доторком щирого тепла
І несли його, заглиблюючись у сутність буття,
До витоків свідомості, прищеплюючи, викохуючи там,
Виплекане збіглими роками, право на щастя.
16.03.13
Хай доля буде прихильною і до тебе! 
Дякую Вам! 
