Перехожі... Вони заклопотано поспішали вулицею, зупиняючись кинути йому дрібш гроші, дати яблуко чи купленого на pозi пиріжка. I дивились так, що хотілося скочити з цього клятого візка й 6iгrи світ за очi від їx співчутливих поглядів. Як би ж-то він мiг! Михайлик намагався не дивитися на людей. Та не виходило. Он іде молода, вродлива жінка, схожа на маму. Ту, що посміхаеться з дивом збереженої фотографії... Спогади наринули раптово i боляче. Biн ще пам'ятав мамин борщ i млинці, які вони разом пекли. Мама любила готувати. I не сварилася, коли її помічник ненароком щось виливав чи розсипав. В нього не було тата, пішов. Але ще не було дядька Сергія, пiзнix гулянок, п'яних гостей. Наче в іншому житті. До того, як дядько Сергій вночi сильно штовхнув його за двері, по чергову пляшку. Пізнше, в лкарні, він крізь п'яні сльози просив пробачення у Михайлика та мами. Вона тепер теж часто пила, i зараз обоє плакали біля його ліжка. Мама обіцяла, що відтепер все зміниться. I Михайлик погодився допомогти. Адже у нього майже нічого не боліло. Це було навіть дивно. Все ж - таки третій поверх...
Слідчому хлопчик сказав, що ловив кошеня, яке нявкало під дверима. Що оступився на східцях, сперся на перила та не втримався. Але слідчий працював не перший рік. Михайликові навітъ здалося, що цей чоловк читає його думки. Вислухавши усе, він пильно глянув на хлопця i скрутно похитав головою:
- Даремно ти це робиш, синку. Тата шкода?
- Він мені не тато.- Тихо сказав Михайлик. Xoтів відвернутися до стіни, але тіло не слухалось. I оце вперше за день відповіло різким болем у спині. Хлопчик ледь не скрикнув.
Помітивши це, лкар взяв його за руку.
- To6i не можна різко рухатись. Обстеження показало травму хребта. Поки що треба лежати тихенько. Буде щось потрібно - клич, санітарка завжди неподалік. Ти зрозумів? - і вони пішли.
Насправді Михайлик зрозумів не все. Скільки потрібно буде лежати? Коли мама забере його додому? Мало не щодня лікарі й медсестри робили аналізи та знімки, оглядали його, радилися. Михайлик приймав ліки, терпляче зносив масажі i уколи. Але нir не відчував. Приходила мама. Якось лікар відкликав її yбiк. 3 уривків розмови хлопчик зрозумів, що йому необхідна операція. I що тутешні лікapi усе можливе вже зробили...
За тиждень Михайлика виписали. Додому їх відвезла швидка. Михайлик помітно схуд, i санітар легко виніс його на третій поверх. Поклавши хлопчика на ліжко, побажав триматися i пішов. Дядька Сергія не було. Мама сказала, що його, мабуть, знову посадять. А потім таємниче додала: - Синку! Я вже про все домовилася. Є добрі люди, які допоможуть нам заробити на операцію, і ти ходитимеш.
Та Михайлик не noвipив, бо від мами знову тхнуло горілкою. Тож він просто заплющив очi i скоро заснув. Прокинувшись вранці, побачив маму i кількох незнайомців, що розмовляли за пляшкою. Михайлика посадовили у візок на колесах, накрили його ноги ковдрою i спустилися вниз. Старе авто привезло їx на незнайому вулицю. Мама сказала, що мусить бути в iншoмy місці, i вони зустрінуться пізніше. А Михайлика одразу взяли під „опіку". Його вiзoк поставили в людній алейці, тицьнули в руки коробочку для милостині і залишили. Так почався перший робочий день. Потім були інші дні, інші вулиці та мicтa. Мами він майже не бачив, вона часто кудись від'їжджала. Вихудла, з темними колами під очима, вона, схоже, вже не пила, але розмовляла повільно, відповідала не до ладу. А одного разу поїгхала i більше не повернулася... Михайлик залишився сам. Люди, в яких він жив, сяк-так годували та вдягали його i щоранку виставляли „на робоче місце". Вихідні давали лише у негоду.
Михайлик вже звик до того, що перехожі часто розпитували його, лаяли теперішні часи i владу, хтось викликав міліцію. Попервах хлопчик сподівався, що от - от його життя зміниться. Але щоразу з'являлися „опікуни" та забирали його, щоб завтра поставити візок у іншому місці. I сварили за завданий клопіт. Biн навчився уникати цих проблем. Ось i зараз до нього неквапом йшов чоловік у формі. Зупинився, став поволі озиратися довкола, даючи шанс зникнути. I Михайлик вправно закотився разом з візком за газетний кіоск. Пересвідчившись, що маленького прохача немає, міліціонер задоволено попрямував у зворотній бік, щоб доповісти, кому належить, про наведений порядок.
Втекти б кудись! Хоча б в притулок. Але як? Грошей він заробляв достатньо, та „опікуни" забирали в хлопчика усе до копійки. Мовляв, його годують, вдягають, підліковують. Тож Михайликові доведеться довго i старанно просити, щоб відшкодувати їм yci витрати. 3 кожним днем усвідомлення цього ставало все нестерпнішим. Biн подумки весь час шукав вихід. I одного разу знайшов.
Того ранку його перевезли на невелику площу край міста, прикрашену спорудою старовинного храму. Туди йшло багато людей, i кожен щось давав Михайликові. Скоро його коробочка була повна. Biн сховав її у пакет з печивом та яблуками, але одна з монет випала i дзвінко покотилася бруківкою. Це був новенький металевий карбованець. Хлопчик розгублено подивився йому навздогін, i раптом помітив провулочок, що вів з площі вниз, до стрімкого берега. Там, унизу, котила сиві хвилі piкa. Велика, швидка i вільна.
I враз Михайлик уявив себе капітаном. Наче вiн веде свій маленький корабель крізь тумани та шторми, від принижень i образ уперед, до обрію. А на обрії, немов усміхнене сонце, чекає на нього знов молода i красива мама. Серце його забилось так голосно, що хлопчик злякався, чи не почують сторонні? Але одразу ж заспокоївся. Biн - капітан, сам co6i господар, i немае більше над ним нікoro. Переконавшись, що ніхто не дивиться в його бік, Михайлик смикнув за важіль тормозу, розвернув візка та щосили відштовхнувся руками. Biзок поволі покотився в провулок, потроху набираючи швидкість, i за кілька хвилин зник, наче й не було його.
А металевий карбованець лежав co6i серед площі i виблискував на сонечку, як незаперечний факт доброти та щедрості місцевих городян.
ID:
374111
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.10.2012 16:51:15
© дата внесення змiн: 29.10.2012 16:51:15
автор: Olga Kalina
Вкажіть причину вашої скарги
|
