А щастя в мене все ж таки було.
Тому я вже другого не шукаю:
ношу в душі любов до цього краю,
забуть не можу річку і село.
Мені ці сиві верби не чужі
і посмішка дитини не остання.
Бо все моє — від першого кохання
до срібної грудневої межі.
Частішають серед моїх рядків
святих могил горбки зеленуваті,
стежини в тополиній теплій ваті
і райські квіти спінених садків.
Нестримний час проноситься мов дим.
Він все бере й нічого не вертає.
Життя буяє свіже і безкрає
в місцях, де я був щойно молодим.
Весела хвиля синню виграє.
Від жита золотіє мирна днина.
Оце і є для мене Україна.
Все інше, навіть ліпше — не моє.
---
