Корінна - Овідієві
Передмова. Кохану Овідія, зображену в його "Любовних елегіях", звати Корінна. Є авториитетний погляд, що це може бути збиральний образ. У "Скорботних елегіях" Овідій повідомляє, що його. справді, надихнула жінка, якій він дав хибне ім'я Корінни. Так звали грецьку поетку V ст. до н.е., вчительку Піндара; лише фрагменти творчості Корінни збереглися до наших часів.
Знаючи це, спокусливо уявити, що вибір хибнгого імені для коханої вказує: вона також віршує.
Гра стає ще захопливішою, якщо пам'ятати ось про що: Шекспіра за поему "Венера й Адоніс" порівнювали за його життя з Овідієм, а популярна, хоча, звичайно, зовсім не єдина кандидатура на роль прототипа "смуглої леді сонетів" - Емілія Бассано Ланьє/ Ланьєр. також поетка. У цьому випадку, пара повторилася. (;))))
Далі йде лист від імені Корінни (з "Любовних елегій") Овідієві, де вона пропонує погляд на осіб й події в "Елегіях" зі свого погляду. Це - поширений літературний прийом. "Елегії" переказано не зовсім точто (наприклад, зовсім відсутня згадка про елегію, де відбувається спільна вечеря з обдуреним чоловіком). Корінна наполягає, що Овідій також неточний у своєму зображенні дійсності. Та як вона його, так і він її, нехай і пізніше, надихнув.
Корінна - Овідієві
О, красномовний Назоне! Вигнанцю пише Корінна.
Названа іменем цим, маю безсмертною стать.
Тільки не знаю, чи зможеш здійснити: такий світ мінливий.
Клявся у вірності й ти - все ж мене зрадив не раз
і, наче вітер, верткий, зумів ти виправдать зради.
Нині дружині своїй пишеш, як любиш її.
З Понту твій заклик, твій плач, щоб Цезаря краще просила:
Хай ненадійного він до Риму поверне скоріш.
Напівказкових ти пань оспівував гарно чесноти...
Літнього горе знайшло, юність свою ти забув.
Ні, не зречешся, хитруне! Твої назву я провини,
Спить хай сумління твоє, пам'ять пробудиться хай!
Дівчина скромна була я, в усім батькам підкорялась...
Дівам визнати слід: шкода в покірності є.
Як неразумний наказ, і життя згубить наше може
Батьківський промах - на жаль, зі мною сталося так.
Я же юна була, не змогла б передбачить нещастя:
Діва, заміж пішла за старого багатія.
Так і овечку бідненьку ведуть на вівтар, на заклання.
Правди не знає вона, смерті назустріч іде.
Знала б, що буде, то геть бігла б до порятунку...
Ліжко нещасне - повазі шлюбу не врятувать.
Та без поваги і ліжко щасливе мукою буде.
Шлюб потребує обох. Чи будуть? Взнати нам як?
Першу правду гірку я з чоловіком пізнала,
Як я з тобою зійшлась, другу пізнала гірку.
Люблячи слово душею, у віршах шукала розради.
Тут лицятись до мене, поете, ти розпочав.
Мовив натхненно, любові шукав, наче вірний прихильник.
Слухала я, наче вірш, в шлюбі я вірна була.
Вірити станемо ми в усе, про що кажуть нам книги,
Вигадку приймемо ми, мов правду, - то далі як жить?
Як пам'ятаєш, в чім вигадка є, в ній розради шукати безпечно:
Зовсім забутись не дасть, втішить на певний нас час.
Та обіцяв ти у віршах цю радість, мені незнайому...
Міцно трималася я; ти сумував і чекав.
Я пожаліла тебе, та все ж напоумить хотіла.
Страхом було почуття, билась із полум'ям я...
І я до тебе прийла - у розпущеній туніці вільно,
Спека була... Не забув, як ми зустрілися, ти!
Приклад мій тільки один, як чесноста втрапляє до пастки,
Хоч в неї захист і був... Пристрасть перемогла.
Далі скажу я, Назоне. Як солодко нам було разом!
Втіхи відкрились мені, пізнала я й гіркоту.
Знаю: коханець-поет - це зло, з найгірших зол в світі.
Він не любові шука - приводу хоче для слів.
Може хвалити красу й неправдиві провини припише
так, як уява звелить: тільки б мовчати не став.
Та не базіка простий він, він - відданий жрець Аполлона.
Слово життю він дає, життя в словах він шука.
Хибне у віршах ім'я недосконалим захистом стало.
Вірив брехні чоловік, інші знайомі - не всі.
Ті, хто вгадати зумів, що з тобою кохання ділю я,
Стали плітки розпускать. Звідниця раптом прийшла.
Як спокушала вона, я у відповідь гордо мовчала.
Звідницю, втім, ти почув. Ревнощі гору взяли.
Те, що здалося тобі, прийняв ти мов правду одразу.
Звідницю хтів описать. Ось поспішав ти чому.
Стриманість - тільки нудьга. Розтріпав мені зачіску в гніві
Ти, а потім жалів, каявся віршем також.
Користолюбною звав: від тебе платні вимагала...
Відшкодування лише шкоди, яку ти вчинив.
Далі не краще було. Втомивсь ти красу вихваляти.
Як коси втратила я, ти розповів, сміючись.
Ти уявив, що, як завагітнюю, плоду позбавлюсь.
Перелякався, про це з сумом правдешнім писав.
А похвали... Як подрузі добрій чекать їх від того,
Хто заявити зумів: до кожної кличе любов?
Цю ось чому ти обрав? Сам зменшуєш нині причини.
Так, ти вузди не бажав, вірність зневажив цілком.
Знаємо, як пройшла випробування Пенелопа.
Вірність вона берегла, хоч не був їй вірним Улліс.
Та що було б, якби Пенелопа раптово дізналась,
Що базіка про неї надто її чоловік?
Що він безжально жіночі її відкрив таємниці
І, щоб було цікавіш, вигадки ще додає?
Може, вірність вона й зберегла б, і був би славніший
Подвиг її. Так терпіть будь-якій з нас не дано.
Знаю, що в книзі твоїй уявляє його глузування
З того лише, що проста. Далі чіпляння не жде.
Довго терпіла я, й рішення є: тривай-но, розваго!
Гарно вигадуєш ти - стану насправді така.
Сам ти писав: перешкоди зміцнюють силу бажання.
Слухати стану тебе, більше створю перешкод.
Щедрий коханцю! Я пригадаю тобі перукарку,
Так, як і інших усіх, на кого дивитися став.
Був на початку пустункою ти задоволений навіть:
Я побажала сама злитись зі словом твоїм.
Тривога перемогла. Ти зрад моїх врешті злякався,
Краще відчув наш зв'язок - став ти інакше писать:
Ніби за те мене любиш, за що і ненавидиш палко -
Все за розпусту, за тьму... знаю, де так ти сказав.
Був ти раніш легковажним, зате тепер взнав страждання.
Вірш твій збагачено так - я тобі допомогла.
Що засмутило іще: Венера суворість явила.
Ти був покараний і як чоловік слабкість взнав.
Як засоромився ти! Проте і про сором склав вірші.
Я ж могла сердитись лиш. Нащо мені здавсь такий?
Плине життя. Трьох уже чоловіків я змінила,
Мала і друзів також.. досвід якийсь здобула.
Ту, що на вірш надихнула, слід, очевидно, жаліти:
Будуть за віршем її швидко судить, ще й чужим.
Як вона доброчесна, жорстокою буде вважатись,
А про поета її скажуть: короткий мав зір.
Як не така бездоганна, її будуть лаять за вади,
А перебільшено що, не побажають гадать.
Якщо відкинутий був він за вітряність, їй відому,
Не обережною, ні, а нерозумною звуть.
Не пожаліють її, а заздрять, і досить помітно:
Хочуть до віршів також. Як я дивуюсь тому!
Все ж може статись, Назоне, що вірш твій ще житиме довго.
Будуть читать про любов, доки стоятиме Рим.
Часто тривке зниважають: вважають, що дане навіки.
Охороняють крихке: вабить дрібничка легка.
Так і кохану твою будуть знать, хоч під іменем хибним,
Стане охочий судить... Знати не можем цього.
Кликав мене до Сульмони колись ти, де води здорові.
Нині, щоб бачить тебе, за море я не пущусь,
Та ти зі мною, Назоне. У спогадах все ж ти зі мною.
Дивно, та визнаю все ж - я пам'ятаю тебе.
18 - 19.05.2026
ID:
1062842
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Пародії та наслідування
дата надходження: 22.05.2026 09:50:48
© дата внесення змiн: 22.05.2026 09:50:48
автор: Валентина Ржевская
Вкажіть причину вашої скарги
|
