Мій погляд прикувала до себе запотівша осіння шибка. Я постояла деякий час, але все ж таки палець, за юнацькою звичкою, потягнувся до зволоженого скла намалювати дитяче сердечко. Я затамувала подих, притулила вказівний палець до мокрого вікна і одразу зупинилась.
Шрами моєї душі давно зарубцювались. Вони є, але мовчазні. Вони не болять і не кровоточать, але мають дивну здатність нагадувати мені про себе.
Я заплющила очі, і моя пам’ять, наче холодна тінь, повела пальцем по моїх шрамах. Вони відповіли мені своєю жорсткою мовою та прохолодною загрубілістю. Я відчула мовчазне свідчення того, що біль колись був справжнім. Ці шрами зберегли у собі давнє полум’я моїх страждань.
Перед очима, наче по тьмяному табло, почали з’являтися знайомі обличчя. Вони належали тим, кого я так прагнула втримати і залишити в своєму житті, коли їхні кроки вже віддалялися. Це були ті, хто прикривався дружбою, але носив у серці зловтіху. Ті, хто брав мою довіру та наївність і споживав її до дна, залишаючи мене спустошеною. Це були ті, хто ламав моє життя без докору сумління, руйнуючи мій внутрішній світ різко та безжалісно. Це були ті, хто зникав мовчки...
Моя сліпа віра та вразливість душі завжди хотіли знайти відсутні пазли картини життя. Та моє невміння бачити зло неодноразово спонукало відкривати настіж своє чутливе серце та наївну дівочу душу. Я плекала віру в світло та добро, але згодом почала бачити, як люди можуть зігрівати свій власний холод моїм вогнем, натомість гасити в мені світло і вносити в моє життя мовчазну темряву та тихе страждання.
Я дізналася, як легко ламаються жіночі крила. Пізнала суху байдужість, бачила фальшиву дружбу й брудне кохання. Відчула жалючу заздрість та тяжке засудження — і я зламалась. Мій світ завмер.
Я розплющила очі і зрозуміла, що й досі тримаю палець на шибці в цій агонії спогадів. Без поспіху забрала руку від вікна, і на зволоженому склі залишилася кругла цятка, схожа на крапку.
Крапка — це не кінець, а моя сила, — подумала я. Адже я навчилася без вагань ставити крапку там, де бачу холодну байдужість, де відчуваю фальшиві усмішки та тягар прихованого використання.
Моя душа стала міцнішою, зазнавши болючих ударів, і я навчилася тихо і легко відпускати тих, чиї руки уже вислизають. Я перестала боятись голосного засудження та мовчазної заздрості, щоб бути собою. Я не тремчу, коли нікого немає поряд. Я навчилася зберігати в собі тепло і не дозволяти уже нікому гасити свій вогонь.
Незважаючи ні на що й ні на кого, я повільно іду своєю дорогою життя. Мої двері душі уже не відчинені настіж, як колись. Я відчиняю їх тільки для тих, хто тихенько в них стукає. Я бачу тих, хто хоче закрити свою порожнечу моєю присутністю, і більше цього не дозволяю. А хто без пояснень чи з якихось причин виходить з мого життя, я притримую ногою двері, щоб вони швидше залишили моє життя. Я навчилася спокійно та вільно дихати.
Я ще раз подивилась на цятку на запотівшому вікні і чітко усвідомила: ця крапка не про біль, не межа, а мій спокій, моя зрілість і впевненість йти далі без страху.
Я вдячна тим обличчям з тьмяного табло за те, що мій світ колись завмер. І в цій темряві мої кроваві та болючі шрами, немов мовчазні вартові, почали захищати довірливу дівочу душу, яка свято вірила у щирість людських сердець.
Мій погляд знову припав до круглої цятки, з якої почала стікати краплина, наче сльоза. Я стиснула пальці в кулак і усміхнулася. А в цей час за спиною почувся голос:
— Ма, одягни носки, холодно!
Я повернулась до своєї рідної душі обличчям і відповіла:
— Я не боюся холоду. В мені горить вогонь, який постійно зігріває мене.
Лю ✒️
01.10.2025
ID:
1062245
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.05.2026 01:19:37
© дата внесення змiн: 12.05.2026 01:19:37
автор: Лю
Вкажіть причину вашої скарги
|
