Шлях долаючи свій у пустелі під небом безхмарним,
Переконані ми, хоч і сушить серця суховій:
Не даремні зусилля, мета – не примарна й не марна –
Подолати пекельну місцину варанів та змій.
Мертва, дика земля! Тільки дюни, бархани і скелі.
Хоч раптова оаза дає відпочинок ногам,
Пам’ятаємо добре: не рідна оселя – пустеля,
Ненадійний притулок під листям похилених пальм.
Ні, ми йтимемо далі, бо прагнемо ліпшої долі,
Ми продовжимо путь, хай пісок під ногами пече,
В Дивокрай, де чекають озера прозорі, а зорі,
Наче краплі росинні та усмішка ясних очей.
Наша ціль – не міраж, не фантазії хворої витвір;
Ми усі відчуваєм красу Віковічних Земель;
Бо вона закарбована в серці без літер, а вітер
Добру Звістку з дощами несе до спекотних пустель...
Автор – Ігор Сичов
