Сьогодні знову квіти падають на брук
На мокру землю із тремтячих рук,
І їх тут тисячі, мов закривавилась земля,
Мов в зиму зацвіли гвоздикові поля.
До нас всміхаються обличчя молоді
І старші, більш серйозні, мов живі.
Тут кожен – син, чи брат, чи вже дідусь,
І сльози капають – дівчат, жінок, бабусь.
Не знали і не віддали вони,
Що рідні не повернуться з війни.
З війни своїх, українських людей,
Своїх – чужинців, що забрали їх дітей.
І кожна матір їх привласнює собі
Що очі милі і тіла їх молоді.
І кожна мати сльози гірко пролива
Так, наче їм вона життя дала.
Під спів гіркий несли в останню путь,
«Кача» кричало криком: «НЕ забуть!»
І болем так стискалися серця,
Що кров спікалася – не попливе «кача»
На 6-е березня їх рівно сотня є,
Я в гніві серце стримую своє.
Таку красу і молодість згубить!!!
Хто ж ті кати і як їм на світі жить?
Та снайперу продажному потрібна була ціль.
Убивця! Кат! Тебе Господь дістане звідусіль!
О, скільки квітів скошених лежать.
Хлоп’ята милі, ви ж могли жінкам їх дарувать!
Натомість, в небі сотнею стоять,
Мов ангели, що землю боронять.
Ридає – ридма молоде дівча –
Без пари залишилося – «кача».
І квіти в ряд росою сльози ллють,
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ - ЖИВУТЬ !
Навіки всміхнені на фото, жваві
Тіла і душі віддали своїй державі.
Красуне – Україно! Пам’ятай! Тих,
Хто до ніг твоїх життя своє поклав.
6 березня 2014
Ларисо. Ви приклали дуже багато старань. Честь Вам за це і хвала. Але, не до кінця. Потрібно доопрацювати. Заголовок Вашого твору вважаю не зовсім вдалим, адже загиблі з "небесної сотні" не всі були членами ОУН,КУН УПА.
Пробачте на слові.
) видно, що пише ДАЛЕКА від України особа)....після нападу фашистсько -москальської орди на Україну, навіть останній одесит вважає себе бандерівцем, хоча про Бандеру почув перший раз декілька місяців тому, з цапиних пащек какЦАПІВ)
ВІЧНА ПАМ*ЯТЬ ГЕРОЯМ 
