«Єрунда з сокирою»
Не знаю, як там у народів світу, а наш український народ, як скаже, то наче на довгі роки зав’яже.
Скільки поговірок, присвоєних людям прізвиськ, що іноді не згадаєш прізвища людини, а за прізвиськом вона запам’яталася…
І пішло, і поїхало:
- А ти пам’ятаєш Андрія Моргуна?
- Якого Андрія? Того, що до нашої Галі залицявся?
- Ні… високий такий, з русявим чубом, що на задній парті сидів. Він ще в школі «трудовиком підробляв». Навчав п’ятикласників, як сокирою та рубанком працювати.
- Так би й казала... Ти про «єрунду з сокирою»? Чого ж не пам’ятаю. А то, - русявий, високий…
Працюючи у школі вчителем праці, Андрій якось на уроці зробив зауваження учню, який ходив по майстерні з сокирою і заважав дітям працювати, сказавши:
- Чого ти ходиш, єрунда з сокирою?
Тоді, мабуть, і не снилося вчителю, що це прізвисько приклеїться за ним на все життя.
* * *
Ти їж, їж, Мефодію
Про діда Мефодія люди згадують не без усмішки. Уже четверте покоління розповідає про його славну мандрівку…
Особливо, коли сидять за столом великою компанією.
Дід Мефодій був ще той козак… Любив розповідати всілякі пригоди, особливо, коли ще й чарочка на столі. І так красиво розповідав, вносячи під настрій доповнення, що заслухаєшся…
Уже ніхто не згадує, чому він ходив за горілкою у сусіднє село. Можливо там смачніша, чи дешевша була горілка, чи хазяєчка товар уміло продавала. Яка нам різниця… Головне, що запам’яталася дідова розповідь і передається з покоління в покоління по цей час.
Отож дід, смачненько закусивши, любив розповідати:
- Іду, каже я попід лісом додому. На полі картопля цвіте. За пазухою у мене сулія зі самогоном. Зупинюся, перевірю, чи сулію добре закрив… А вже вечоріє і зірки на небі мерехтять. Випливає місяць, круглий, як діжка. Щось у лісі зашелестіло… Зупинився, прислухався… Провірив, чи сулія за пазухою закрита. Раптом, наче морозом повіяло… А я босий і ніж за халявою…
Тут бабця вже не витримує… Підкладаючи діду страви і так уже в повнюсіньку тарілку, вона спокійно припрошує:
- Ти їж, їж, Мефодію!
… Пам’ятаючи цю бувальщину, її згадують за столом всі, хто знав і не знав діда. Його розповідь передається, з поколіня до покоління. Дуже балакучу за столом людину припрошують словами:
- Ти їж, їж, Мефодію!
В.Ф.– 05.06.2026
Наша бабуся(Вінницької області) розповідала як в селі один чоловік випив багатенько тай відключився, заснув. Підійшли до нього собаки і стали його лизати в обличчя.
А він крізь сон і відключку не розплющивши очі їм каже: "І не просіть мене і не цілуйте.
Я до дому не піду." Побачили, почули це люди і так ті слова й стали крилатими
до таких випадків: " І не просіть мене і не цілуйте. Я до дому не піду." Дякую, Віро, за цікаві, веселі іскринки!
Правда Ваша, що в селі чуть не кожен крім свого прізвища має ще прізвисько. Згадалось, у нас в селі сусідами були двоє стареньких: дідусь Зайчик, а бабуся Зайчишка. Зайченяток у них чомусь не було. Спочатку померла Зайчишка. Дідусь жив довго, так і звали його Зайчиком. Лише після смерті всі довідатись, звідки таке прізвисько закріпилось за ними, адже, прізвище було у них ЗАЙЧУК.
Чудові Ваші іскринки, Вірочко, життєві, цікаві, проза супер!
Чудові, живі та дуже колоритні життєві історії! Вони чудово ілюструють особливість українського менталітету — вміння влучно підмітити деталь, перетворити її на народний афоризм і з гумором передавати з покоління в покоління.