Коли обертаєшся назад,
і розумієш що все втрачено,
хочеш кричати від дикого болю…
А що ви робите коли ваше яскраве і повноцінне життя втрачає свої фарби, і стає однотонним, таким сірим і буденним… Що ВИ РОБИТЕ КОЛИ НІЧОГО НЕ ВЕРНУТИ НАЗАД, і ти просто кусаєш лікті від тих мук, що роздирають тебе, коли дивишся в такі знайомі очі і не знаходиш там тепла яке тебе гріло… коли грунт пропадає під ногами, і ти ходиш поволі ніби завантажений невидимою масою… коли тебе мучають спогади, і по венам лезом виписуються літери ЧОМУ? ЗА ЩО МЕНІ ЦЕ…
Так це історія про те що наповнює змістом всіх нас простих смертних, це дарунок Купідона і Афродіти – кохання, це те заради чого ми живемо, це людська суть, і від неї немає спасу… Тому почали…
Він ріс веселим хлопчаком, як і всі малі діти був розбишакою, пустував без упину, корчив лагідні пички, бігав і капризував… Його батьки були небідними, тому дитинство проходило райдужно і безхмарно… З дитсадка він перейшов в школу яка була всього в кілька хвилин ходьби від його дому, він до цих пір пам’ятає ті коричневі стіни і підвали які пахли сирістю, і аж ніяк не знанням… Не можна сказати, щоб він вирізнявся на фоні своїх однокласників, але одним точно, щоб він не робив завжди, завжди доводив до кінця, і щоб це не було, чи домашнє завдання, чи превентивний план нападу на вчительку з дурними питаннями… завжди все до кінця, принцип який прописався жирним шрифтом (ДЕСЬ ОТАКИМ) в його житті… якось бігаючи по коридорам рідної школи він очима заглянув в паралельний клас, і там на задніх партах побачив дівчинку, з дуже блідою шкірою та незвичними очима трьохкольоровими зелено – каро – блакитними… «альбінос» подумав він і замислився він також мав такі очі…а її волосся таке шовковисте, падало рівними локонами на її плечі, і ось вона подивилась на нього і в її очах було стільки зацікавленості, що він не витримав і втік… так ішли роки… і ось йому стукнуло 16… матір померла… всі ми знаємо, яке це горе коли помирає найближча тобі людина, чому запитаєте найближча… все просто і елементарно, оскільки саме МАТІР виносила вас і вона дала вам життя, вона перша почула ваш сміх, крик, і перше слово, це вона ніжно стискала маленькі пальчики і усміхалася коли ви намагалися ходити, але це виходило курйозно… це вона найближча і найрідніша, хто б що не казав… і батько розказав йому те, що вони його усиновили, і він не є рідною дитиною, і те що його батьки залишили в дитячому будинку на початку 90 – тих… він образився на батька, через те що він не сказав йому раніше… маючи непогані навики в роботі з автомобілями, та знаючи фізику і математику, він поступив на механічний факультет столичного вузу, звісно на платну форму, але це не було проблемою оскільки батько непогано заробляв… він переїхав в Київ, почав працювати в вечірню зміну на СТО, і складати свій капітал… і одного, здається зимового ранку, він побачив знайоме волосся, тільки воно не було на дівчинці, а вже на дівчині, яка прожила досить на цьому світі… тепер він знав що робити, тому сміло підійшов до неї і поклавши руку на плече сказав «привіт»… він відчув як плече здригнулось під його рукою, можливо з переляку (подумав він), і вона обернулася… і він просто не зміг стримати усмішки… вона також посміхнулася у відповідь і сказала «я тебе пам’ятаю, ти той маленький хлопчик, який втік від мене, страхопуд», на що він ще більше розсміявся… нарешті вони познайомилися, її звали Христиною… а він її кликав Христинка – намистинка… і навіть життєві долі співпадали, вона теж була прийомною дитиною, її батьки жили в Канаді, а вона вчилася в Києві на зубного техніка (і як ми всі зрозуміли її зуби були білими, як в того бобра з реклами зубної пасти колгейт)… вони разом казилися і дуріли, неначе божевільні, які втекли з психодиспансеру… мене особливо вражає той випадок, коли він на модулі заповз в аудиторію і по – пластунськи витяг її з кабінету і вони разом побігли геть з універу, брехня скажете ви, як таке можливо, та це не складно, старенький викладач здається не виспався вдома, тому і куняв на робочому місці, а група насолоджувалася тими моментами в які можна вдало списати і не паритися… але треба було докласти трішки зусиль і повитирати підлогу улюбленої альма – матері і вони були на волі…
Спільний стукіт двох сердець, формував стежину по якій вони йшли разом…
Вона йому сказала: «ми з тобою так схожі, навіть думаєм одинаково, і напевно це доля…», на що він відповів: «а ти мала навіжена психопатка, без якої я не можу прожити»… це було нетипове взаємне освідчення…
Для неї було НАДзвичайним щастям, ділити світанки разом з ним, імітувати його ледве чутний храп, та бити його по писку несвіжими шкарпетками (та він трішки був грязнуля, але це її не лякало)… а ще бувало заганяла йому пальця під самі ребра і лоскотала до приємної напівсмерті, він старався її сильно не бити подушкою і завжди кидався Нявчиком в неї… ото халепа, я вам забув розказати про кота, якого нарекли Нявчиком і прирекли на вічні страждання в їхній квартирі (вони вирішили забити на гуртожиток, і винайняли однокімнатну квартирку в спальному районі), це був монстр - паразит якого всі любили, а назвали його так, через те що він нявкав лише тоді коли хотів їсти, і більше ніколи… його улюблене місце було на канапці яка розміщувалася біля вікна, і коли сонце нагрівало її кіт стрибав на неї і лагідно мружив очі від екстазу, який наповнював його блюзнірську душу… через кілька років помирає його названий батько, і передає йому по заповіту значні кошти, і він вирішує поїхати в Лондон спробувати поваритися в каші туманного Альбіону, підівчивши англійську мову на курсах, він разом з нею, рука в руку, поїхали на чужину… чуже життя не дуже йому сподобалася, англійський спокій та прохолодна погода не справляли приємного враження на його запальну натуру… тому вони трішки поїздили по Європі, побували в Парижі, де вимазалися в свіжій фарбі Ейфелевої вежі (її фарбують раз на 7 років), їли китайську їжу в Нью – Йорку, бігали по бруківці в Вені, одним словом побачили світ… і от він не витримав і запропонував їй свою руку і серце в обмін на халявну каву зранку… (ну і інші деталЬки)… все було просто чарівно він запросив її в затишний ресторан де під чашкою її улюбленого чаю з корицею лежало колечко і він їй сказав… «знаєш а мені здається я тебе шукав завжди, я хочу дихати з тобою в один такт, відчувати тебе щосекунди, ділити з тобою все…тому будь зі мною поруч назавжди»…. Вона звісно дала свою згоду…і подзвонила своїм батькам в Канаду…і вони поїхали до них в гостини і там за келихом червоного вина, вони розказували про себе, далі він про себе що він не знає справжніх батьків, про своє дитинство про плани на майбутнє, і про те як він сильно любить її, і як на диво батько (тесть) наливав собі все більше вина слухаючи його історію… в його очах блищало щось дивне, а матір виглядала так наче їй щойно зробили кровопускання… все вияснилося наступного дня… виявляється його кохана це його сестра, названі батьки розказали що вони в 90 – ті роки були в Києві і хотіли усиновити дівчинку, але в той час було з цим складно, тому вони домовилися з одною породіллю яка щойно народила двійню (близнюків) що та їм віддасть донечку за матеріальну допомогу, (оскільки вона могла прокормити тільки одну дитину) і вони поїхали в Канаду…він не знав, що й казати, почав перевіряти зробив ідентифікацію генів (результат був позитивним) поїхав піднімати архіви і все сходилось, дійсно він кохав і спав з своєю сестрою… і хотів на ній одружитися… ця жорстока правда не давала йому спокою, він не їв, і не спав ночами, а вона жорстко змінила свою позицію стосовно нього, вона втікала від нього, обходила десятою дорогою, вісім років, цілих всім років вони вчилися, любилися, а тепер це все виявилось міражем, такою пустою ілюзією… життя написало такий страшний сценарій, що годі уявити… все розділилось і пропало… він втратив все і вся, пригнічений і розчарований не хотів жити…
ID:
348237
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 05.07.2012 07:46:59
© дата внесення змiн: 05.07.2012 07:46:59
автор: EroS
Вкажіть причину вашої скарги
|