Зачарована сопілка. Закоханий Чорт
Жив собі в одному великому лісі, та ще й під скелястою горою, старий лисий Чорт. Усіх і все, що було добре та світле на Землі, він ненавидів, ні з ким не товаришував і зазвичай людям робив капості. Одне лише в Чорта й було доброго — чарівна сопілка. Ото, бува, сяде та й награє на ній.
А як грає — все враз навкруги змінюється: і сам Чортяка стає як чоловік, та ще й гарний зовні, приємний у спілкуванні та до справ добрих схильний. Дії сопілки вистачає на день. Ото як зранку заграє, бува, Чорт, то цілий день добрі справи робить, хіба що трохи бешкетує.
А як уже дванадцята година ночі настає, то перетворюється знов на злого, вередливого й рогатого розбишаку.
То люди, яких, бува, Чорт, перебуваючи спершу в подобі гарного господаря чи то козака, заведе до себе на гостину, як побачать його у справжньому образі — аж вилиці з переляку в них зводить! Та й швидко кидаються навтіки: хто у двері ломиться (а вони ж бо чомусь в інший бік зачинялися в Чорта — майже так, як нині у супермаркетах…), а хто й у вікна стрибає, а ті ж вікна стають враз схожими на колючі терни.
Отак! Добре, коли людина врешті до тями приходить. Та й то з переляку тривалий час ще блукає лісом, горами й часто, як дитина, плаче.
Так було якось й з одним попом, який ледь не втратив розум, побачивши Чорта, - та й дременув лісом. А коли пан отець вгледів величезний дуб, то з переляку швидко видерся на саму його верхівку. Так ото злякався тяжко, що в ту мить геть забув, що попи деревами не лазять!
А як до тями з першими півнями прийшов священник, то мов пес завив на весь ліс:
— Ой… ой… Людоньки! Рятуйте! Спустіть мене з цього клятого дерева! Чортяка мене сюди посадив! Ой Боже… Боже!
А Чорт йому навздогін знай регоче та з гумором підспівує:
Лисий чорт п’є водичку,
Обіймає молодичку,
Ще й танцює… Гей!
На сопілці добре грає,
Ще й на коника сідає,
Вороженьків добре б’є,
А потім горілку п’є.
Гей…
Ой, заходьте на гостину,
Ще скуштуєте полину!
Ой скуштуєте добряче,
Бо Чортяка душу бачить!
Ото так, бува, співає Чорт та й засне міцно до самого ранку. А гості його з переляку біжать собі лісом чи, як отой піп, на дереві стогнуть. А бували й страшні випадки: хтось так біжить, що перечепиться десь чи й утопиться.
«Та то вже не чортяча справа — рятувати дурнів!» — міркував собі Бісяка та й далі робив свої чорні справи. А коли й добрі — як на сопілці заграє. Бо ж та сопілка, як ми вже казали, була чарівною: зі злого робила доброго. Отак!
Та от одного разу сталося диво з Чортом. А яке — то ми далі розкажемо.
Прийшла в Україну весна, зійшли сніги, та й Чорт знову прокинувся від сну, який оповивав його зазвичай узимку.
— Ой… добре б оце мені розважитися, — сказав якось Чортяка, слухаючи співи пташок. — А чого ж бо й мені не заграти? — згадав він про сопілку та й витяг її зі старого дупла, де ховав зазвичай.
А як заграв тільки, то чарівна музика враз торкнулася зеленого листячка та й осяяла його дивним світлом, а потім полетіла далі, аж до високої Чорної гори, що висилася над яром, де жив Чорт. А звідти, з пташиним співом, музика повернулася до Чортяки та й сяйвом в очі йому впала. Та й враз сталося диво — Чорт гойкнув і перетворився на гарного чоловіка.
А щоби від нього й чортом не тхнуло, одразу пішов купатися у водоспаді, що поруч із гуркотом спадав із гори.
— Ой… і холодна ж вода сьогодні, аж пече… аж пече! — заметушився Чортяка, стрибаючи у водоспад. — Гей, водограйчику! Братику! Помий мене водою, щоби ще гарніший я був собою!
І тут водограй зареготав, вхопив Чорта міцними руками та й почав добряче мити: то спину йому натирає, то груди, то в обличчя плює. Тільки-но хоче Чортяка вилізти, а водограй не випускає.
— Ще помийся! — регоче. — А от обличчя дивись — немите! А потилиця… а шия… а хвіст? Хвіст…
— Та нема в мене вже хвоста! — репетує Чорт, дряпаючись по вогкому камінню. — Нема! Я ж бо козак нині, а не чорт! Отак!
І водограй, побачивши, що то дійсно козака топить, враз відступив від Чортяки та лише, здивовано вирячивши очі, зачмокав губами. Витягнувши їх у приязну усмішку, врешті промовив:
— Ого… які дива бувають! Справді, козак! То дівку обіймай, а від відьми — тікай!
— Та на чорта вони мені здалися, оті жінки, — зареготав Чортяка та, вдягнувши на себе козацький одяг (який завчасно поцупив у січовиків), вирішив помандрувати у сусіднє село.
А було те село бідним-бідним, аж до краю. Бо ж годувало воно не кого-небудь, а самого короля. Уявіть собі — короля прогодувати! Та й не тільки його, а й чисельну челядь, що складалася аж із 350 відданих слуг та підслуживців, та ще 50 писців, та ще 80 глашатаїв та іншого незліченного панства.
Мешкали ж в селі здебільшого удовиці та їхні діти, а чоловіки як не воювали за короля чи загинули безвісти, -то десь на заробітках побивалися. Та попри те були чи не були в родині чоловіки, за кожного мали віддавати податок королю. І коли дитина народжувалася хлопчиком — то за малого платили вдвічі більший податок у казну, ніж за дівку. Отакі правила були!
Та Чортяка про те й вухом не вів. Та й навіщо Чортячому синові ті королі та їхні дурні закони? Але мав би наш Чорт знати, що потрапив у небезпеку. Бо як якийсь чоловік у те село заходив, то про це завжди королю першими доповідали королівські наглядачі й слуги — пикаті та пузаті. І одразу того чоловіка саджали в місцеву буцегарню, аби він не псував своєю появою села та, не дай Боже, не став на захист місцевих жінок та їхніх слабких діточок.
Зачарована сопілка. Їде козак на свині та й шаблею поганяє (Чортяка на свині — ч. 2)
Про те розповідь, як чортячий син до пикатого старости дістався...
— Ого... які тут оце садочки, а які млиночки! А які ж овечки білі, а які ж пишні курочки!
Чортяка аж застрибав з радощів на одній нозі, коли побачив неподалік мальовничого озерця невеличке ладне село з білявими хатками:
— Певно, я оце сьогодні молока нап’юся! А може, й у шинку місцевому ще погуляю? Бо щось давно не розважався! — розмірковував рогатий.
Але врешті згадав, що він нині не абиякий драний чорт, а вже козак. Тож витяг чортяка чарівну сопілочку та й заграв на ній якусь дивну стару мелодію. І швидко перекинувся на козарлюгу.
І от вже йде селом справдешній січовик! Та ще й такий міцний поставою, що аж земля під ним згинається й танцює, — бо ж і козак собі не просто йде, а дорогою гопака відбиває! А яка одежа вправна на козакові, а як шабля при боці його коштовним камінням сяє!
ОГО!
Але чекайте! Який же козак та й без коня? Та ніякий! Це ж вам скаже усякий, хто знає, що таке козак! Бо ж кажуть вірно: «Козак без коня — усюд сирота!» А в нашого ж чортяки коня та й не було! От він і вирішив його знайти. А оскільки одразу гарного не забачив, то швидко перетворив на коня жваве молоде порося.
Так! Козак-бо міг добре чаклувати!
То ото, як перетворилося порося на коня, одразу й всівся на нього чортяка та й швидко, з хрюканням (бо ж кінь лише зовні виглядав конем, а голос мав поросячий), поскакали вони в село.
— Будьте здорові, красуне! Я оце козак з Лугу... А ви чи не підкажете, де у вас тут шинок? — ледве зупинивши свого баського коня, лунко запитав козарлюга пузату старезну бабу, що, мов вогка від дощу копиця сіна, стояла на краю села та неквапливо випасала кіз.
— А? — лише відгукнулася бабця на запит, спершу нічого не второпавши. Вона-бо була дещо глуха, та й до того ж не мала бажання відповідати незнайомцеві.
Загалом бабу Дерту — а таке було прізвище нашої нової знайомої (бо у неї усі кози були дуже вередливі, а сама баба полюбляла вдягати волохатого кожуха з козиної, так би мовити, «дертої» шкіри), — то цю бабу дуже здивував вигляд козака, та ще й кінь його здався їй дивним… Тож баба Дерта одразу завиділа.. щось неладне. Тому вмить удала з себе глуху.
— Та кажу, дорогенька моя, кралечко, квіточко осяйна, — де ж тут шинок отой такий, де музики грають, де багато їжі та питва?
— А? Старости хата? — лишень промовила хитра баба.
— Так, хата! — погодився козарлюга. — Хата весела!
— А онде, — всміхнулася косо стара, — ото де будинок за церквою! Ото там, бачиш, добрий козаче? — голосно промовила напівглуха, коли треба було, баба й швидко погнала кізочок в інший бік, до ставу.
— От бісова мати! Що то за баба така клята мені стрілася? — розмірковував собі козак, намагаючись підкрутити ще дужче довгі вуса, бо ж вважав, що має добре виглядати, коли зайде до шинку.
Одначе козарлюга не дочув останнього слова й не второпав, що баба послала його не в шинок, а до будинку старости. Не знав чортяка в образі козака, що шинку ніколи в цьому селі не було, як і свят, а козаків сюди вже років, мабуть, з десяток не заходило. Місцеві чули, що взагалі в Україні козаків уже не лишилося, тому й не чекали вже на цих визволителів зневоленого людства.
Тож за якусь хвилину козак дістався місцевої церкви, а за нею побачив величенький, доволі заможний будинок пана старости. Порівняно з храмом, якого, як відомо, не дуже люблять чорти, будинок старости був набагато пишніший. А сам староста, що мешкав у ньому, здався чортові (який нині був, як ми знаємо, козаком) занадто пикатим та пузатим і душі козацькій, щирій, вільній — зовсім не рідним.
Бо ж чорт, як перетворювався на козака, то ставав справді козаком — і тілом, і душею! Тож не терпів усяких упирів української землі!
— Доброго здоров’я, господарю! А чи не тут шинок? — запитав козарлюга та так гучно гепнув кулаком у двері дерев’яної брами, що та небезпечно захиталася й на один бік аж перекосилася.
Двері брами раптом прочинилися, і вхід до двору пана старости відкрився і для коня, і для вершника.
— Ой! — лише гойкнув староста та й тупнув ногою зі злістю, побачивши, що без його дозволу на двір заїжджає якийсь незнайомець.
Зачарована сопілка. Частина 3
Як чорт Старосту на кабана перетворив
Здається, у Старости ще ніколи в житті не було такого поганого ранку. Тільки-но зібрався добряче попоїсти (а він дужо любив це діло), як уже й гість на порозі — та ще й який неприємний! Козак «причалапав»!
Давно не було в цих краях козарлюг… Бо від них владі — самі лише капості. Минулого разу, як заходили, то добряче відшмагали старосту за здирство. Відтоді про козаків не було чутно, і пикатий володар навіть трохи забув, які вони з себе на вигляд, проте аж ніяк не міг викинути з голови, які сильні у них руки. Тож, побачивши січовика на вороному коні, він одразу почухав свою товсту спину, а заодно й трохи нижче неї. Стара згадка вмить породила сверблячку в тих місцях.
Тим часом чорт (а він був хлопець не з дурних) швидко збагнув, що потрапив не до шинку, а до самого пана голови всього села! Одначе це не зіпсувало настрою козарлюзі-чорту, а навіть навпаки. Він вирішив, що у Старости можна буде не лише смачно пообідати, а й заночувати. Людина ж заможна: у погребах завжди є чим поживитися, та й на горищі не один шмат ковбаси чи балику сушиться!
— Яке то щастя — бачити Вас живим та неушкодженим, славетний пане Старосто села Дрижанівка! — мовив козарлюга, згадавши, що це поселення дійсно має таку дивакувату назву. — Які ж Ви стали гарні, ще й відомі на весь світ своєю добротою та людяністю! Тож я від самого Товариства приїхав Вас привітати й даруночок привіз, — лунко додав чорт, хвацько стрибаючи з коня.
— Подаруночок?.. — промимрив посадовець.
Він поспіхом прикрив на столі вишиваним рушником три пляшки вина, ковбасу, балик і чималий казан із холодцем, після чого злякано глипнув на козацьку руку, яка жваво розгойдувала нагайку.
— Я з добром приїхав до світлого пана! Вас вітати, — хитрувато мовив Чорт, який ззовні все ще виглядав як справжній козак, помітивши переляк господарських очей.
— Отак… То що ж ТИ, козаче, мені там привіз? Чого не несеш сюди, до столу? — суворо загримав староста, трохи оговтавшись. — Витягай швидко, бо не маю часу на теревені. Роботи багато! — оживився голова села і пихато надув губи.
Наблизившись майже до самого вуха Старости, козарлюга пошепки промовив:
— Не можу я казати про це в усіх на очах! Бо… золотих монет привіз… Мішка два!
Очі володаря села в ту ж мить замерехтіли, мов вогонь у чарівничому багатті. Пихатий пузань необережно хитнувся під собою стілець. Той тужно хруснув і мав би вже розвалитися на тріски, але в цей момент, попри свою величезну вагу, староста підскочив на коротенькі ніжки й цим трохи подовжив віку меблям.
Коли «пан владар» стояв, його ноги здавалися ще коротшими, ніж коли він сидів. А все тому, що на них буквально нависав величезний живіт, який ніби чавив їх своєю вагою. Староста скидався на велетенську бараболю, в яку замість ніг встромили дві тонкі криві палички. Ця бараболя хиталася, кліпала очима й жадібно простягала руки до коня, на якому нібито висіли мішки з золотом.
«Яким дивом він узагалі тримається на ногах?» — замислився Чорт-козак, уважно розглядаючи пана старосту.
А той уже нічого не бачив і не чув — усі думки були лише про гроші. Тож, не чекаючи козака, він побіг-покотився до вороного коня, прагнучи якнайшвидше помацати славні лантухи з золотом, які передали козаки йому — самому старості!
Але пан володар села біг так необережно, що перечепився. Кінь тієї ж миті з переляку раптом захрюкав, став на диби й закрутився, мов підхоплений вихором. Цокнувши копитами, скакун раптом перетворився на звичайного кабанця! Порося із вереском шалено стрибнуло під ноги старості й з усієї кабанячої сили збило владного пузаня з ніг. Мало того — воно протягло пана старосту на собі добрих пів метра городом, а потім скинуло й швидко побігло десь за паркан, знявши галас на все село.
— Ой… Що ж це таке було? — голова села ледь отямився після такого незвичного кульбіту.
З допомогою козака-чорта він усе ж таки зіп’явся на ноги, виповзаючи з кущів хрону, куди його на поросяті занесла нечиста сила.
— Що це таке?! Біс якийсь чи що?! — верещав переляканий пан староста не гірше за того кабанця.
— Та що з вами сталося? — запитував козак, здивовано примруживши око, ніби й не помітив нічого дивного.
— Як «що»?! А оте… отой кінь, що на свиню перетворився?! — вирячив очі на козарлюгу староста.
— Не було ніякого коня. Де Ви коня бачили? — заперечно похитав головою січовик.
Він підійшов до місця, де щойно стояв кінь, опустився на коліна, витягнув лорнет (якого напередодні поцупив у одного лихваря) і, попри подив пана голови, став ретельно, мов науковець, вивчати сліди тварини.
Хвилин десять минуло у важкій тиші. Весь цей час староста стояв із роззявленим ротом, важко дихав і злякано спостерігав за козаком, який повзав по землі з лорнетом біля ока й щось вимірював пальцями.
Врешті козарлюга підхопився на ноги, жваво обтрусив пил із шароварів і, міцно вхопивши старосту за пишну руку, потягнув униз, до землі — до найчіткішого сліду. Козак поважно вказав на відбиток нагайкою і з науковою пишнотою підсумував:
— Ось… подивіться, пане Старосто. Тут не було коня. Бо оці відбитки — лише свинячі ратиці… Вони на землі повсюди! Бачите? Ратиці… — гордовито, мов зазубрену теорему, вимовив козарлюга.
— Як? Які ратиці? Де ж кінь? Що ж це за чортівня?! Не розумію… — лише бубнив староста, дійсно бачачи під ногами тільки сліди кабана. І жодної, бодай найменшої підкови!
Від усього цього старості раптом стало зовсім зле. Він ухопився за голову й запетрав на весь двір:
— БІСИ-И-И!!! — і, мов якась слабкодуха міська пані, гепнувся непритомний на землю.
Тим часом на галас із міцно збудованої хати виринула така ж патлата й пиката, як і батько, дівка Ярина. Заревівши на все горло: «Татко вмирають!», вона побігла назад у хату й зникла, мов крізь землю провалилася, бо не з’явилася навіть за десять хвилин.
Козак-чорт від побаченого лише зареготав. У його голові вже визрів план нової розваги — він забажав одружитися зі старостовою донькою!
І поки під його ногами, наче мішок із клоччям, валявся владний пузань, січовик устиг стягнути зі столу пів кільця ковбаси та запити це все добрим вином, яке так доречно там стояло.
Як староста повірив, що він і є порося
Хвилин десять минуло, а господар все ніяк до тями не приходив. То було тільки почне очі прочиняти, — аж раптом знову мов у мару впада, вгледівши одразу ж перед собою усміхненого козарлюгу з ковбасою у руках.
Аж врешті староста таки прийшов до тями і навіть зіп’явся на ноги, одначе став одразу на чотири…
— Хрюк… Хрю… — розкривши рота, гучно вимовив перші слова староста й аж сам здивувався від того, що вийшло з вуст.
— Хрюк, хрю!.. — знову заверещав староста мало не на весь двір.
І треба ж такій біді статися, що якраз у цей час до двора пана старости на новенькій бричці місцевий піп, батюшка Євлампій, приїхали!
Дивакуватий панотець ч4
Куценька довга борідка святого отця з брички, з-за паркана, ледь виглядала та дивним чином стовбичила у небо, а не навпаки, до землі, як певно, мало би бути у святого отця. Насправді отець Євлампій вдався зовні й в душі трохи дивакуватим і мав купу слабкощів людських, від яких, як не молився, все ніяк не ладен був скараскатися.
Одним з цих «гріхоподінь» була майже циганська любов до швидких коней і різнокольорових, писаних бричок. Тож вряди-годи святого отця можна було сплутати з якимсь здичавілим циганом, що серед степу на шалених конях мчить з церкви на весілля чи то на поминки, або ж і у церкву на вечірню чи то вранішню служби.
От і цього разу отче не те що не намагався втримати запряжену у бричку пару диких вороних, а й навпаки — гнав їх так, що аж піною вони вкрилися. Колеса брички при повороті зробили такий несподіваний кульбіт, спіткнувшись біля двору пана старости об каміння, що підскочили вище передньої частини брички метрів на два уверх та й з дзенькотом, мов везли якісь червінці, врешті впали біля воріт, мало не знісши й їх з петель.
— Ой… Бісовий ковіка… Господи, прости… Господи, прости… — стрибнувши, мов справжній циган з брички, й обтрушуючись нашвидку, мовив тонкий, мов жердина, та навдивовижу жвавий на свій вік та комплекцію піп.
Несподівана симпатія
Треба сказати, що Чортові, який був нині ще козаком зовні, одразу піп припав до душі. Навіть дихання ладану, яке зазвичай викликало у «рогатого» сверблячку в носі та під ребрами, майже не відчувалося від попа. Він був наче й не піп, а перевдягнений козарлюга. От і пилом пахло від нього, травами степовими, конями та ще й добрим вином, а не божими псалмами!
До того ж, що ще більше Чортові імпонувало у новоприбулому, — те, що піп одразу ж привітався як годиться! Принаймні так чорту здалося… Бо ж святий отець вимовив «бісова ковіка» — це ж ніби вітання було до рогатого!
«Ти диви… які тут живуть попи… нас, чортів, шанують!» — поміркував з усмішкою козак-чорт і вклонився попові у самі ноги.
А ноги ж у попа були вдягнені теж не абияк — у червоні чоботи!
«Отакої! Можливо, забувся перевзутися чи то у жінки своєї поцупив?» — помислив чорт і знову в подумах порадів такій чудовій зустрічі. Диваки подобалися козарлюзі-чорту!
Застілля на чотирьох
А що ж староста? А староста в цей час мов закляк серед двора — він-бо весь час страждально намагався втримати хрюкання, що буквально виривалося з міцно стуленого рота!
Отче ж німало не здивувався вигляду старости. Більше того, наче попові це було звичайним, аби керманич селища отак і зустрічав гостей (стоячи на чотирьох) серед господи! Одначе староста все ж зіп’явся на задні ноги — чорт у тому йому поміг і, підвівши до столу, всадовив на стільця, де вже завчасно всівся й святий отець, швидко наливаючи собі вина з карафки.
— Ой… Господи. Яке то добре діло Ви оце надумали, пане старосто! Втомленому на шляху пілігриму подати бокал холодного вина, та ще й з доброї діжечки!
— Угу… — ковтнув слину староста, намагаючись втримати хрюкання, що аж вирувало за щоками і вже рвалося назовні з свистом.
— Що ж це Ви, чи не нездужаєте? — наливаючи другу чарчину та все те заїдаючи добрим шматком буженини, вимовив Євлампій. — Та що дивуватися хворобам. Прохолодно вечорами на селі. Дехто з прочан похворіли. Он, баба Дерта — та зовсім перестала ходити у храм. Уявіть… Каже, «дере їй там горло». Як міркуєте… чи не Біса підхопила, бігаючи щодня ярами за своїми козами?
— Бр… Хру… — лиш буркнув, насупившись, староста. Очі його від напруження і переляку аж сіпалися.
Козак-чорт, дивлячись, як мучиться пан начальник селища, страждально всміхнувся. Й, підтягши до столу якусь величезну діжку, що стояла серед двору, всівся на неї зверху, наблизившись до священника та так низько нахиливши голову, наче бажаючи сповідатися.
— Отче, чи б не могли Ви мене нині тут вже й висповідати? — запитав козарлюга, хитро підморгнувши попові і стиха у саме вухо додав: — Але треба, аби староста не почув. Бо ж він нині трохи не при тямі після того, як зачув щасливу новину, що його донька та за мене заміж виходить.
— А ТИ хто будеш, чоловіче? Бачу, що не проста людина, та, одначе, перше ти мені на очі впадаєш, — мовив священник, допиваючи другий кухлик вина.
— Та я ж судді Василя Шковирі син старший, отче. Ви точно його маєте знати — голова сотенного він містечка, що за Лісом Чорним розтяглося. Грошей у мого батька купа, а ще більше — коней! Він таких собі завів, що аж сяють на сонці, як дивитися. Надзвичайно коштовна порода! Навіть візир приїздив з самої Туреччини — благав Султанові хоч одного коня продати. Та… — на цьому слові козарлюга смачно чхнув й замовк, махнувши рукою, наче відбивався від якоїсь кусючої мухи.
— То ж як Бог споткав у цій «торговій угоді»? — зацікавлено запитав піп.
Чортяка-козак лише вуса закрутив й хитрувато виголосив:
— На те мій батечко витяг з кишені велику дулю та й під ніс візиру тиць й каже: «Ось тобі, бусурмене, від мене кінь! Скачи чимдуж додому. А як не доскочиш за хвилину-другу, то в той же час я другого коня під боки надішлю! Бо ж не було між нами, козаками, аби ми друзів та рідне ворогам продавали!»
— Ого… Так і сказав? — зареготався піп, припинивши пити і замислившись над тим, які ж то гарні коні у того батька козацького водяться, що навіть султанові корить на них їздити.
— Та я забув згадати! Одного ж вороного привіз з собою… Як буде Ваша воля — подарую з нагоди весілля з донькою пана старости!
— Ой… Та ж це добре як! А коли ж весілля те? Чого ти, брате, мовчиш усе? Таємниці якісь… — вдаривши у долоні, аж застрибав на стільці панотець, поглянувши на надутого, мов старий вепр, старосту.
— Хрук… — лише промовив той й одразу ж замовк, стискаючи рот руками, та закашлявся, аби тим дати зрозуміти, що то хвороба напала.
— Боже мій… та щось ти, друже, захворів зовсім! Ще, не дай боже, підхоплю яку хворь від тебе… Ні… час вже й йти, певно!
— Та як же «йти…» отче! Вас же батько наш запросив на весілля сьогодні. Аби мене та доньку з’єднати у любові та вірності на довгі роки!
— Як сьогодні? А я оце міркую, чого той староста мене запросив на обід? — замислився піп. — Одначе, чи можна так швидко женитися? — мовив святий отець.
Весільна лихоманка
А козарлюга тим часом вже приладнався його пригощати ще одним кухлем вина. Добре сп’янілий, піп зовсім перестав дивуватися тому, що відбувалося навколо. Та й що було дивуватися? Коли у голові святого отця лише те і гомоніло, що думка про коней, які йому подарують вже після весілля. Тож як скоріше обвінчає молодих — то перший вже вороний буде його!
— А де ж той вороний… яким Ви приїхали? — ледь переводячи язик, мовив святий отець, згодившись тут же на ґанку будинку поєднати серця козака і дівки Ярини, доньки старости.
Почувши це, староста аж скрикнув від обурення та, скочивши з стільця, прожогом, з хрюканням, кинувся бігти у хату.
— Що це з паном головою діється? Яка оце бджола його вкусила нині? — мовив добре підпитий святий отець.
На те козарлюга лише набожно підняв очі до неба й, мало не перехрестившись (вчасно згадав, що це чортові не можна робити), зазначив:
— Та то не зважайте, отче! Хворий батечко наш, одначе, бачите, з останніх сил як почув, що ви згодилися Яринку та мене тут обвінчати, — то й зрадів та побіг так швидко в хату — доньку кликати!
— Побіг? Кликати? — священник аж зареготав після цього зауваження й заходився витягати з брички церковну книгу та якесь церковне начиння, аби провести вінчання.
ID:
1065439
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.07.2026 19:01:46
© дата внесення змiн: 10.07.2026 19:01:46
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)
Вкажіть причину вашої скарги
|
