По небу хмари деінде неначе на плаву та в той же час, зненацька ніби на якісь миті завмирають. Сонячне проміння вдалину досягає відблиском, нині світанок, як з постаменту проганяє.Окраса кольорів змушено змішалась, відходила на захід сонця. Там, все довкола, ще не в стані пробудитися.
Дачний будинок приймав вітання ранку. Небесне світило, то ближче, то далеко, випромінювало округу. В кімнаті тиша, ніби все іще бачить сни та це лише на перший погляд. Через білі шовкові фіранки, золоті промінці лягли на обличчя Олі.
Дівчинка декілька раз відмахнулася рукою,
- Ото нав’язалися, гірше мух, правда не гризуть а гріють але ж спати не дають.
Терпець урвався, різко піднялася, з ліжка спустила ноги. Щойно спало на думку, ще ж ніби рано, мами не чути, мабуть солодко спить. А чому й ні?! Он вчора ввечері, ми так довго купалися в ставку, що я навіть пожартувала, що ми з нею, як риби. Вона голосно сміялася, той сміх летів до верху, а потім, його звук раптово топився у воді. Я і про це сказала мамі, вона ж мило всміхалася і вкотре мене назвала мрійницею. Та то ж добре, помітила про себе й тихо вийшла з будинку.
Оля, як початківець малювання, своїми синіми оченятами, все що бачила ніби фотографувала. Весела, добродушна дівчина, в шістнадцять років знаходила себе у спілкуванні з фарбами. В основному масляні фарби збуджували її душевні почуття, сприйняття краси і звабливості до навколишнього світу. Дев’ять років, як дев’ять кроків минули швидко, лякав десятий клас, що далі? Правда, маючи друзів, щире спілкування відволікає від думок. Інколи хтось із хлопців жартома скаже,
- Ой Олю, цей кирпатий носик з ледь помітним ластовинням та твої жарти, хіба можна забути, як навіть і кожен вже піде своєю дорогою.
Вона за словом у кишеню не полізе,
- То мене так сонечко любить, від нього маю подарунок, я під його захистом.
Серпневий ранок багатий на сріблі, золоті роси. Веселковим намистом переливаються, ще зелені трави під захистом посадки.
- Хе, ой, я ж босоніж… та нічого, це ж не вперше.
Розставляє руки, бігла, торкалася кущів чорниці та струнких по пояс молодих кленів
- О, я, як пташка лечу. Гей братики, прокидайтеся. Мене сонечко розбудило і вам пора. А то бач, заховалися під старими шовковицями та серед темних, наче сердитих, як хмарна нічка, стовбурів грабів. А я здається виспалася, - мугикала під ніс.
Порушивши тишу посадки, що тягнулася від дачних будинків до ставу, нарешті зупинилася. В її очах блиск радості і щастя,
- Як тут добре, всього двадцять кілометрів від містечка, не чути ні звуків сирен, ні літаків. Ось так би жити, як раніше. І щоб мій любий братик Максим повернувся з війни.
Раптом відчула легкий біль, ступню обволокло павутиння, в ньому декілька зовсім молодих гілочок малини вп’ялися в тіло. Швидко рукою, на ходу відчепила, зробила кілька кроків вперед. Зачарована видом зупинилася.
Ранок дозволив сонцю з’явитися у всій його красі. Воно наче всміхалося до неї. І в той же час, його проміння плавало по поверхні води, то за мить топилось у ній. Її погляд блукав над водою, вже зупинився, вражена неймовірно красивою картиною. Це ближче до берега, в цьому місці був обрив, у воді побачила високі водорості. По них кисневі кульки, як намистини у сні та враз зграйка мальків порушила їх спокій і кульки піднімалися вверх і зникали. На їх місті з’являлися нові, правда вже трохи менші за розміром.
Цікавість збентежила молоду душу, не могла відвести погляд.
- О-о-о… підводне життя таке тихе, цікаве,- сказала тихо.
Глибокий вдих, її голос порушив цю казкову тишу,
- Доброго ранку! Я Оля! - скільки мала сили, вигукнула вона.
- Оля…Оля…ля…,- рознеслося по всій окрузі. Наче все стрепенулося. З переляку, у воду кинулися дві жаби. Ґза мить у мутній воді плавали балухаті чотири ока, ніби чогось чекали що буде далі.
- Ой, чудасія, які кумедні, наче чотири мінливі кульки на поверхні води.
Привернув увагу і шелест листя зі сторони чагарника і зілля. Зовсім близько з’явився чорногуз. Демонстративно стояв на одній нозі, другу потягнув і з нею ж розправив крило. Її обличчя вкрила мила усмішка.
- Ого! Та ти ж велетень, красень.
Від несподіванки, в цей час тільки й могла сказати.Та вчасно думка, мені б з тобою сфотографуватися та викласти в тубі своїм однокласникам.
Чорногуз не злякався, але йому така компанія не до вподоби, зник поміж зіллям.
В цей час, принаймні їй так здалося, прокинувся став. І вітерець, напевно той, що відпочивав у темному чагарнику й світло-зеленому зіллі, торкався води. Ледь-ледь помітні хвилі злегка бризкали водою на піщаний берег. А далі, по ставу де-не-де плескається риба, малі і більші круги переливаються веселкою і губляться по воді. Їх доганяють краплі, що здійнялися вище,
- О! Ніби в доганялки граються. Яка краса! - вирвалося з її вуст.
Примружила очі, здалося край берега навпроти, човен повільно розрізає водяне полотно. Пливе в її напрямку, на ньому силует чоловіка.
- Яка буде чудова картина, прошепотіла ледь чутно.
- Це мій братик, повертається з війни, якби ж не забути цю уяву.
Відчула гучне серцебиття,
- Якби ж повернувся - дай Боже!
Голос мами повернув до реального життя,
- Олю!Олю!
- О, знову замріялася, пора йти.
Поверталася в будинок,
Мій порив до земної краси, на жаль, закінчився. Зараз приїде електричка і галасливі відпочивальники заполонять цей прекрасний світ.
Вона в будинку… мама трохи сердито,
- Ой, доню-доню, одягнена лише в нижній білизні, не сором?
- Тю!Ми ж тут одні залишилися на ночівлю. Всі відпочивальники, рибалки, вчора по дамбі довгим рядком відправилися на станцію, я бачила. Ну, ще залишився ставок, жаби, риби, чорногуз, якого бачила. Доречі, а тато з відрядження тільки завтра приїде, кого соромитися і що тут такого? Ой стільки всього я бачила!
- Гаразд, присядь, поснідай.
Оля виделкою відривала маленькі шматки омлету, відправляла в рот. Не поспішала, адже треба було про все побачене розповісти мамі.
Закінчуючи свою розповідь підкреслила,
- Мамо та водичка, що веселкою переливається і той човен мене надихають написати картину.
- Ой-ой картину, щось не віриться.
- А що на річці човен, а в ньому наш Максимко, теж не віриться?
- Це доню, напевно казка, їм там, наразі дуже важко.
- Мамо, але ж казки теж беруться з життя.
Гаразд, моя фея-мрійниця поснідала, запий чаєм.
- Дякую! А де мій мольберт, фарби?
- Як завжди в машині!- мати дивилася вслід доні, як добре, нехай мріє про краще, дай Боже, щоби все збулося!
07.09.2024 р
ID:
1021769
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 08.09.2024 12:12:17
© дата внесення змiн: 30.07.2025 13:14:20
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
