По вінця наливаючи вино,
пригадую тебе та спільні дні,
й хоча усе в минулому давно,
проте бринить щоночі уві сні.
Ті марення вигострюють печаль,
котру не в силі згладити весна,
бо хай і пережитого не жаль,
та вимотаний розпачем сповна.
Чому не полишаєш у думках?
Для тебе легковажний та чужий,
отож загруз у марних почуттях,
які терзають вкрай, що не кажи!..
Волів би повернутися назад
заради безтурботності на мить,
однак пожерта полум’ям досад,
а заново зола не загорить.
Утім не відрікаюся надій,
і навіть, як не видимі в очах,
оскільки однією з перших мрій
є зустріч із тобою, не у снах.
08.IV.22 р.
Читав Ваш вірш, увімкнувши Листа. Мені здається, що таке зізнання можливе тільки з фортепіанною красою пана Ференца. Дуже відвертий, щирий та проникливий вірш! Розумію Ваші почуття. Бажаю нескінченного натхнення, Ярославе!