Кремнієві осердя в ділянці шийних хребців
Перетираються мілким зерном наче жорна,
І рвана вата
Вириваючись із нічних потягів і крику птахів,
Буде їдкою вологістю між легенями спочивати.
Кожен сумує за тим, чого не може собі повернути,
Носячи у собі віру, малинову наче пам’ять спілу,
Рани бродячих собаки зализують вуличні суки,
Доки усяка тривога переливається сипуче й осіло.
Майже весна розстібає твої сорочки,
Врешті, навіть колишні –
Це також твої жінки,
Врешті, навіть смерть відбувається
Лише раз,
Врешті, надійся на все,
Але найменше – на час.
Бо кожен хто втратив когось, завжди втрачає ще:
І туга неначе жито сіється між полів,
І доки життя наче річка поволі в тобі тече,
У ній завжди хтось швартуватиме кораблі.