Вона марила ним. Шукала його.
Він губився, блукав і завжди був далеко.
Та змирилася, адже, зрештою,
З такими як він не буває легко.
А коли він вештався в інших руках,
Про що їй доносили злі язики,
Вона боялась уявити як він,
Комусь застібає гудзики.
І зустріла його якось так випадково -
Вже й коли перестала за ним тужити,
Хотіла щоб він відпустив її,
Дав їй спокій і право нарешті жити.
Тіло знову її не слухається.
А вона не змінилась, така ж хоробра.
Каже йому : ти бережи себе.
І одягайся тепло. Добре?
Він пригортає врешті так лагідно.
Якось боязко так цілує...
Вона думає: мабуть, отямився.
Алілуйя!
Питає нарешті як вона.
Наукова ступінь? Ну здобувай.
(А на правій ховає обручку) -
Ну що? Бувай?
Йде в протилежну, а в серці -
Щось дуже нестримне. Щось вогняне.
Хочеться повернути її і крикнути:
Чуєш? Не покидай мене.
А у неї в думках одне:
Загубитись у місті колосом.
А потім? що потім?
Марити/марити/марити
Його.
Голосом.
Невідворотна помилка.
Він навіки попав у її тенета.
Він звичайний супутник.
І йому потрібна її планета.
