…

Вона  марила  ним.  Шукала  його.
Він  губився,  блукав  і  завжди  був  далеко.
Та  змирилася,  адже,  зрештою,
З  такими  як  він  не  буває  легко.

А  коли  він  вештався  в  інших  руках,
Про  що  їй  доносили  злі  язики,
Вона  боялась  уявити  як  він,
Комусь  застібає  гудзики.

І  зустріла  його  якось  так  випадково  -  
Вже  й  коли  перестала  за  ним  тужити,
Хотіла  щоб  він  відпустив  її,
Дав  їй  спокій  і  право  нарешті  жити.

Тіло  знову  її  не  слухається.
А  вона  не  змінилась,  така  ж  хоробра.
Каже  йому  :  ти  бережи  себе.
І  одягайся  тепло.  Добре?

Він  пригортає  врешті  так  лагідно.
Якось  боязко  так  цілує...
Вона  думає:  мабуть,  отямився.
Алілуйя!

Питає  нарешті  як  вона.
Наукова  ступінь?  Ну  здобувай.
(А  на  правій  ховає  обручку)  -
Ну  що?  Бувай?

Йде  в  протилежну,  а  в  серці  -  
Щось  дуже  нестримне.  Щось  вогняне.
Хочеться  повернути  її  і  крикнути:
Чуєш?  Не  покидай  мене.

А  у  неї  в  думках  одне:
Загубитись    у  місті  колосом.
А  потім?  що  потім?
Марити/марити/марити  
Його.
Голосом.

Невідворотна  помилка.
Він  навіки  попав  у  її  тенета.
Він  звичайний  супутник.
І  йому  потрібна  її  планета.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459315
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.11.2013
автор: Помаранчева дівчинка