Ліхтар в вікно пронизливо світить
Спопелити хоче до дна
Невже печаль мою він помітить ?
Невже зрозуміє-одна?
І біль породжує у пам’яті світлини
Гіркі й солодкі водночас
Сльози котяться щоками,як в дитини
І вперед невпинно рухається час
Все невмолимо він зітре
Не залишить ані краплі
Лиш душу розітне
Лезом невидимої шаблі
І в вечір той останній ти говорив мені про зорі
Щось про незвідані світи
Про кораблі в далекім морі
І над безоднями мости
Ти казав,що я,мов квітка
Я розцвіла в твоїм саду
Місяць кликав ти за свідка
І клявсь в коханні на мою біду
Але в вікно постукало світання
Тебе з собою забравши назавжди
Розвіяв вітер даремні сподівання
І потяг мрій поїхав в нікуди
І біль у спогади закутавшись
Не вщухає ні на мить
В кохання путах серденько заплутавшись
У ніг твоїх безпомічне лежить…
В обійми ночі я кидаюсь
Ридаю,плачу,знов клянусь
Що тебе нарешті відцураюсь
І щоб забуть тебе молюсь
Щастя твого,не бійся,не наврочу
В житті твоїм ніколи не з’явлюсь
Я йти вперед без тебе хочу
І назад,повір,не оглянусь !
