Твоє кохання – це така своєрідна
Патока
Моєї діабетичної самосвідомості,
Куля пам’яті проходить навиліт
Через різьблені ребра
Залишаючи вм’ятини
На опуклій поверхні серця
Заповненого електронами.
І зовсім не в тому річ, що спогади –
Це тиша навколо кімнати,
Що оперізує по тобі наче по встановлених
Спіну-орбіті,
А в тому, що тиша – насправді голос,
Який розбирає тебе на гайки,
Який пульсує у твоїх ранах,
Періодично неначе жіночі місячні.
Отак кожен, хто носить наплічник
Із простроченим латексом,
І сірою фарбою,
Із вокзальними попелом,
Із прибережним пилом,
Із нічною вологою,
І постільним нерівним диханням,
Носить у ньому
Крішну,
Носить у ньому Шиву,
Носить зародки своєї
Любові,
І маленькі записники.
Виписуючи у них одні і ті ж самі
Імена у хронологічному порядку.
Виписуючи у них одне і те ж саме ім’я
Без будь якої впорядкованості.