«У саду осіннім, пізня моя жоржино,
підвелася ти – так вишукано й велично,
мов прекрасна зоря досвітня, – та чом, скажи-но,
бісеринки сліз мерехтять на шовковім личку?
Я дивлюсь на тебе і зрозуміти прагну,
що гнітить тебе, мовчальнице чарівлива?
Ти така п’янка! А проте пелюстки не пахнуть.
Під холодним сонцем хоч раз ти була щаслива?
В глушині узлісся, на луговині, в полі
непримітним сестрам радісно розквітати.
А чи солодко у розкішній твоїй неволі –
задивлятись на юний місяць крізь чорні ґрати?»
«Пелюстки в росі: негожа сьогодні днина;
в’януть мовчки, втім ніколи не плачуть квіти.
Ну а в тебе й справді бринить на щоці сльозина,
і очам манеться ще кілька перлин зронити.
Кажеш, я в неволі, оскільки між нами ґрати.
Я не бачу ґрат – лиш плетиво огорожі.
Прибери її – і кому ж мене захищати?
Може, ти в неволі, а я – в вертограді Божім?
Не кажи про волю тихій тендітній квітці!
Бо свободи ніжним витримати несила…
Часом навіть птах опиняється в пастці, в клітці –
і співає, дивно забувши про горді крила.
Чи солодка воля, знають лиш дикі рожі,
що в дорожній пил зронили колючі віти, –
їх прозорий квіт рвуть і кидають перехожі,
пелюстки посохлі жбурляє та крутить вітер».
…І, помовчавши, всміхнулася ти жоржині
та й пішла назад – безкрила, хоч серцем дика,
по протореній, по незмінній своїй стежині –
у немилий дім, до нелюбого чоловіка.