Жоржина

«У  саду  осіннім,  пізня  моя  жоржино,
підвелася  ти  –  так  вишукано  й  велично,
мов  прекрасна  зоря  досвітня,  –  та  чом,  скажи-но,
бісеринки  сліз  мерехтять  на  шовковім  личку?
Я  дивлюсь  на  тебе  і  зрозуміти  прагну,
що  гнітить  тебе,  мовчальнице  чарівлива?
Ти  така  п’янка!  А  проте  пелюстки  не  пахнуть.
Під  холодним  сонцем  хоч  раз  ти  була  щаслива?
В  глушині  узлісся,  на  луговині,  в  полі
непримітним  сестрам  радісно  розквітати.
А  чи  солодко  у  розкішній  твоїй  неволі  –
задивлятись  на  юний  місяць  крізь  чорні  ґрати?»
«Пелюстки  в  росі:  негожа  сьогодні  днина;
в’януть  мовчки,  втім  ніколи  не  плачуть  квіти.
Ну  а  в  тебе  й  справді  бринить  на  щоці  сльозина,
і  очам  манеться  ще  кілька  перлин  зронити.
Кажеш,  я  в  неволі,  оскільки  між  нами  ґрати.
Я  не  бачу  ґрат  –  лиш  плетиво  огорожі.
Прибери  її  –  і  кому  ж  мене  захищати?
Може,  [i]ти  [/i]в  неволі,  а  я  –  в  вертограді  Божім?
Не  кажи  про  волю  тихій  тендітній  квітці!
Бо  свободи  ніжним  витримати  несила…
Часом  навіть  птах  опиняється  в  пастці,  в  клітці  –
і  співає,  дивно  забувши  про  горді  крила.
Чи  солодка  воля,  знають  лиш  дикі  рожі,
що  в  дорожній  пил  зронили  колючі  віти,  –
їх  прозорий  квіт  рвуть  і  кидають  перехожі,
пелюстки  посохлі  жбурляє  та  крутить  вітер».
…І,  помовчавши,  всміхнулася  ти  жоржині
та  й  пішла  назад  –  безкрила,  хоч  серцем  дика,  
по  протореній,  по  незмінній  своїй  стежині  –
у  немилий  дім,  до  нелюбого  чоловіка.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1072441
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.11.2026
автор: Світлана Себастіані