1
Під шал болючого насліддя,
Під грім ворожих канонад
В журбі минали лихоліття.
І не встояв престольний град.
Ідей тамтешніх лиходіїв
Лягла жага в канву життя
І вир північних буревіїв
Приніс знедолене буття.
На тихі води, на жовті ниви
Безлика чорна тінь лягла.
І розметала коси-гриви
Імперсько-фобієвого зла.
Баситий кінь під ним метався,
Як жар огненний рвався в бій.
Земля пожаром зайнялася.
Рікою кров лилась по ній.
Його блищали дикі очі
На край чужий і на народ.
Він військо гнав туди щоночі
До Борисфена тихих вод.
Блищали шаблі. Кров лилася.
Звитяжна бійня то була.
Та твердь людська там не здалася,
Перепочинок лиш взяла.
2
Розносив сум бандури голос
І серце жалем огортав.
Як наливався житній колос,
Так гнів народний наростав.
Верба на вигоні зростала.
Кобзар сидів при ній.
Його рука перебирала
Бандури струни. Голос свій
Слав до людей, що зним сиділи,
Про долю слухали свого
Народу і зарясніли
В зіницях сльози в декого.
А він співав, що терням стала
Лихая доля для людей,
Про ксьонзів про навали
Жорстоких ляхів, що з грудей
Серця злорадно виривали
Палили села і міста,
У найми юнок забирали
Із вірою в свого христа.
Про козаків, що в гніві встали
На захист рідної землі.
Роками ревно воювали
І гнів в серцях у них бурлів.
Були бої, бої затяті.
І славною була та Січ.
І гнали московитів, ляхів клятих
І деь і ніч, і день і ніч.
3
Отак історія вершилась.
Війни привичне джерело
Згадалось ворогу, ні не наснилось.
І він зібравшись, як колись було
У ті роки, роки недавні,
Як воював на землях тих
Тепер ідеї нові, заглавні,
Що горлопанець в речах своїх
Їм вклав у душі, як програму,
Щоб повернути край чужий.
І знов ввійти в столичну браму,
І щоб нарід той став німий,
Його жорстоко катувати,
А тих, хто в найми найнялись
Пустою славою вінчати,
Щоби вони не перевелись ,
І не пустили корінь зради
Брехнею треба напувать,
А іншим вже не буде вади,
Ярмо за щастя будуть звать...
І військо йшло, як чорна хмара
До берегів крутих Дніпра.
Де в злоті бані і віща Лавра,
Де вдосталь їжі і добра.
Туди послав він військо знову,
Щоб край багатий поврнуть,
Брехню розсипать, як полову
І указать їм новий путь...
Зима. Мороз тріщав прелютий,
І сніговий довкіл лежав сувій,
І ворог підійшов під Крути.
І нав'язав смертельний бій.
На спротив стали зовсім юні-
Герої нової доби.
Їх помисли не були безумні,
Вони рішучими на бій прийшли.
Щоб захистити свою землю,
І вільну волю і нарід.
І в ту годину лиху, буремну
Йшли на смерть. Пішли в засвіт.
4
На тлі сирітського ужинку
Гриміли бубни. Сурмачі
Сурмили гучно, без спочинку
Тим, що від'їзджали несучи
Свій стяг, як дивне свято,
І долі молодії і задуми свої.
Співали з вигуком, затято.
Їх поїзд мчав у незвідані краї.
Туди, де вітру було вільно
Носити хмару грозову.
Служили ідолу прихильно
Хто прийняв віру ту нову.
І все раділо, все сміялось
До сліз, до болю у грудях...
-Аби ще гіршого не сталось-
Молили Бога у серцях.
5
Базальтні лики на знаменах.
Покрили обрій міражі.
Мінялись долі на терезах
Людської правди і олжі.
В граніті птахи не злітають.
Граніти пам'ять бережуть.
Та небеса і відають і знають,
Що зерна віри проростуть.
Серед камінних брил розрухи
Проліг тернистий долі шлях.
Там біль жертов, розп'яття, муки,
Там біль примножився в серцях.
Там сонце у круту яругу
Ледь доторкалося чолом.
Там вітер мрій стояв без руху
І грізно дихав бурелом.
6
У сірих сутінках світанку
Тужливий відчай полоняв
І дім, калину біля ганку
Весь світ до пурпурних заграв.
Услід дивились карі очі
Туди, де зник серед дібров
Той чорний ворон, що крав щоночі
Живу надію і любов.
Хололо серце в безнадії.
І осторонь стояв весь світ.
В очах дитини погасли мрії
І розпач матері, мов лід.
Мов сонце згасло і не встало,
Мов темінь чорна розлилась
По всьому світу і зів'яло
Кохання дерево. Обірвалась
Надії ниточка, що єднала
Їх хресні долі у житті.
Той чорний ворон на поталу
Лишив її на самоті...
А там, там душі розпинали
У нетрях лютої гряди.
Північним снігом замітались
Спочилих мучеників сліди.
7
Історія правдиві письмена
Закарбувала на скрижалях долі.
І рухнула імперія зневіри, зла,
І вітер розметав ті дрб'язки по полю.
Під мирним небом проросли
Ростки давно очікуваної волі.
І жовто-блакитні кольори
На стягах замайоріли на просторі.
Вливалась в море світове
Ріка духовногонасліддя.
Хоч декого тягнуло у старе
Болото по саме підборіддя.
І за держави рульове стерно
Хватались то один, то інший.
І корабель то плив, то йшов на дно.
Змагались хто верткіший...
Метал і камінь не з'єднати.
У кожного своя структура.
Про мудрість нічого було гадати,
Всіх полонила кон'юктура...
8
Світанок. Зорі у імлі
Уже тьмяніли на небосхилі.
Був мирний спокій на землі.
Чуття лихе вже набирало сили.
Що знов настануть чорні дні.
Північний вітер зухвало дихав.
І хмари гнав на захід навісні,
Не хмари то були, а чорне лихо.
І гримнули гармати в кінці зими.
Під мирний ранок пронулани.
До неба чорні піднялись дими
Немов і неба вже не стало.
Лиш чорне марево. Жахіття лід.
Завмерло серце від розрухи.
До Бога молився весь нарід,
Щоб уберіг від лютої наруги.
Все повернулось на свої круги.
В народі сила, а дух, як криця.
Кордони ті, ті ж вороги.
І кров людська-то не водиця...
Така вже доля, чи недоля
На тлі безмежної межі...
На все то є Господня воля...
Чи зникнуть в душах міражі?
ID:
1070203
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 09.10.2026 12:55:06
© дата внесення змiн: 09.10.2026 13:01:39
автор: Йосип Петрик
Вкажіть причину вашої скарги
|