Тайкандерога (за Р. Л. Стівенсоном ч2. Пошуки імені)
І ось, пролунало з півдня,
І мудрець, що багато знав,
Із Лондона лорд в перуках,
Клани повстати звав.
І з цим закликом вершники мчали,
Заклик на захід прибув,
У краї в котрих верес і море,
Де Аппін і Мамор був.
Він кликав всіх на збори
З пустель всіх і тіснин,
Хто любить їх тартани
Й прадавню гру війни.
І по долині водній,
І вітром по горам,
Пронизливо, як завжди,
Лунали труби там.
Сталь на гірському сонці
Знов сяє й шукає кров
І хлопці знов у тартані,
До бою готові знов.
«О, чому я ще тут,
З дивом в моєму житті,
Коли кличуть битись бійці
І в сварці зійшлись мечі?
Не радує більш бенкет,
Не сплю більш у ліжку я,
Через ті дивні слова
І засторогу мерця.
Це спів у несплячих вухах,
Це гул, як не сплю вже я,
Назва – Тайкандерога,
Слово останнє мерця.
Встаю, щоб мерщій з бійцями
Йти геть, залишивши все
Там рев від труби до бою,
Заглушить у вусі це!»
Де прапор Георга був
Йдуть у картатім бійці,
У Фландрії їх намети,
В Німеччині їх мечі.
Чужих містечок дзвони,
Полями гул дзвінкий –
Пливли щасливим Рейном,
І пили Майн швидкий.
Рядами йшли Тартани
Крізь джунглів східний край,
Й іржання труб військових
Жахало весь Китай.
«Багато імен чув», – подумав він, –
«На мовах усіх людських,
Багацько імен тут і там,
Багацько почув я їх.
Коли в батька будинку вдома був,
У країні голих колін,
Між орлів, що ширяють у висоті
І морських оселедців спин,
І тепер, коли капітаном став,
Та кокарда сяє моя –
Багато імен чув, – подумав він,–
Та таке я не чув ім‘я».
