|
Я по стежці піду до безмежного поля,
В шовковистій мережці золотаві хліба,
Сонцеграй, їх ніжить, відчувається воля,
Радо ними… милуюсь, відлітає журба.
Хмари обрій цілують, рожеві заграви,
При дорозі присяду, вдалині неба край,
Тут й повітря інакше, в срібних росах трави,
Я ж люблю, тебе земле, прошу, запам'ятай.
Сонце є на чужині та жаль, так не гріє,
Легше дихати душі – надихає розмай,
І тріпоче сердечко, повернутись мріє,
Сяйво ллє з небосхилу, ти мене не втішай.
Я садочок згадаю … спокусливі вишні,
Поріг батьківський вабить – милий серцю куток,
І цвіт яблунь у ряд та й смородини винні,
В білосніжнім суцвітті, зазвичай, гул бджілок.
Рідне щастя з дитинства – мені снилось вкотре,
Я все йду по стежині, пестить ноги спориш,
Вітер дме на волосся, ніжненько, комфортно,
Та скотилася сльоза, прошу, спомин залиш.
На гарніше життя – в серці віру лишаю,
На шляху при дорозі не згірк, щоб, як полин,
Хай голками чужина в тіло не шпигає,
Тут сім’я, моя доля, все життя до сивин.
Хай нам сонце яскраве, золотить небо синє.
Я люблю, тебе серцем, моя Україно!
18.01.2021р
ID:
901681
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.01.2021 11:07:20
© дата внесення змiн: 13.06.2024 05:17:15
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
