У пам’яті прокручую без ліку,
Дивуюся, ну як же ти зумів?
Не ждала дивини уже довіку,
А ти, як поклик долі, прилетів.
Не грав німу комедію театру,
Казок не обіцяв, а ні пажів,
А тихо, кожен день по сантиметру
Топив із мого серця лід віків.
Вкидав у ватру все давно минуле
І попелом розвіював навкруг.
Вовків-страхів ти відганяв поснулих,
Закутував від вІтрів-волоцюг.
Горнув до серця ніжно мої крила
З яких зривала пір’я зла зима.
Бальзами прикладав, щоби злетіла,
Піднятись в височінь змогла сама.
Вустами цілував сухі зап’ястя,
Літати поміж хмари знову вчив.
Я зорям посміхалась. Знала - вдасться,
Повірити у диво віщих снів.
Л.Г.
ааааа..... гарно як, Олесю! від такої поезії хочеться літати дуже красиво! дозволю собі невеличке зауваження щодо останньої строфи: ліпше узгодити вид дієслова «знов навчив - знову вчив», аби був недоконаний, як попередньо. і тире проситься після «знала». розкішний твір, дуже подобається