|
Яскраве сонце промінням золотить білі хмарини, вони ж осяяні в протистоянні з вітром. То плинуть швидше, то враз, ніби у задумі, нерухомі. Та це тільки на якісь секунди, а потім знову в постійному русі. Вже одна одну доганяють, деякі поєднуються, збільшуються в розмірах. А деякі штовхаються і діляться на малі хмарини і випереджаючи всі, стрімголов летять вперед.
Зоя любить спостерігати за небом, його змінами і вдень, і вночі, їй здається вона звідти черпає знання. Навчання в Інституті біології та медицини, сприяє такій поведінці. Мабуть за покликом душі, ще зі школи найбільше приділяє уваги зміні погоди, новинам про екологію. Не раз згадує з класу деяких дівчат, які з неї сміялися, інколи казали,
- Ой ти кумедна, он краще на бухгалтера, чи на перукаря йти навчатися. Швидко грошенят заробити, бо тільки курси. Сама знаєш, в бухгалтерії завжди всі собі нараховують преміальні, особливо коли начальнику догодиш. Ати думала, як кайфово в перукарні до себе привабити якогось багатенького клієнта.
Та такі розмови її не вабили до пропонованих професій. Інколи думала, чому мене так не хвилює де вони будуть навчатися та за якою професією. Адже кожна людина має право вибрати ту, яка їй до вподоби.
Позаду роки навчання, через два дні захист дипломної роботи. Дізнавшись по-списку, на який час їй бути в університеті, немов дівчисько, що впіймала вдачу, йде усміхнена, весела. До сонця зазирнувши, задоволено мружить очі, відчуває тепло промінців, бажання крикнути - це завдяки вам, природі і погоді, я дійшла до того про що мріяла.
Зненацька, навпроти неї, по асфальту різкий звук зупинки машини, привернув увагу. Дві однокласниці до неї махають руками. Їх посмішки, схожі на гримасу поступово змінилися на милі, привітні.
- Гей науковиця ти наша, - крикнула Ольга й товкнувши плечем Валентину, підморгнула їй.
Валентина, намагається краще бачити, сяюче обличчя майже вилізло з вікна машини,
- Сідай професорко! На дурняк покатаємо. Скільки років не бачилися.
Її ніби окропом облили, в їх голосі, вона помітила сарказм, відчуває незручність. Але ж не наважилася йти далі,
- Привіт! Гуляєте, це ж так чудово і в мене гарний настрій. Щасливої дороги.
Але Валентина вже йшла до неї,
- Ні-ні подруго, скільки років в школі бомбили, скільки гарного, веселого можна згадати. Поїхали в кафе, посидимо, поспілкуємося, поділися своїми новими досягненнями, спостереженнями. А ми тобі про себе розкажемо. Ми ж не чужі люди. Дев’ять років в класі одним повітрям дихали, чи може не рада нас зустріти! Ну чого ти, будь простіша, пішли.
Вже з машини лунає кілька коротких звукових сигналів, як попередження, що в Ольги увірвався терпець,
- Ви скоро там?!
За машиною Ольги, раптово зупиняється машина. За мить до них вже йде, на перший погляд, доволі привабливий мачо,
- Агов, красотки. У вас якісь розбірки, можливо потрібна допомога. Якщо ні, то ваша подруга, я так зрозумів, має їхати, а не стовбичити в забороненому місці. Зараз даїшник помітить, готуйте грошики, чи такі багаті й круті.
Очі Валентини округлилися, в них миготять іскри блискавиці, холодним поглядом зміряла його з ніг до голови, досить голосно,
- Та пішов ти! Хоч красунчик, але ми таких бачили.
Й відразу до Зої,
- Ну то їдемо в кафе, чи ні?
Щоки дівчини залилися рум’янцем. Таке ставлення до зовсім чужої людини її вразило. Хлопець мимохіть це помітив, різко відхилив голову, поправивши русяве волосся,
- А до речі, я теж не проти пообідати. Може разом проведемо час, ближче познайомимося, чи ви проти?
Він рукою злегка торкається підборіддя Зої,
- То скажи своє ім’я, білявко. Мене звали Ярославом.
Вона й не встигла відреагувати, як він відразу ж забрав руку.
І вже до Валентини,
- Ну що чорноброва, мене відшиваєш, чи візьмете із собою?
Зоя до Валентини наставила руку,
- Це будь ласка без мене.
Але Валентина вже не чула її, до хлопця посміхнулася краєм уст, очі забігали по його статурі,
- Ну давай, чувак, я не проти. Та бачиш наша подруга, як коза пручається, умовлянню не піддається.
Взяла її під руку,
- Зою, три дівиці і мачо, це так прикольно, поїхали. Ти ж сказала в тебе гарний настрій, то ж давай, нехай це кіно продовжиться.
Хлопець на неї дивився благаючим поглядом, її підстерігає сумнів, що сказати, але відповіла,
- Ну гаразд, вмовила, тільки батькам зараз зателефоную.
Біля машини, Валентина розмахуючи руками до Ольги,
Нехай біля тебе сяде наша принцеса, прямуй до нашого кафе. А ми з Ярославом, тепер вже з нашим знайомим, поїдемо слідом за вами.
В кафе не людно, лине тиха монотонна музика.
Ольга присідаючи за стіл,
- Ну що кажеш Ярославом звати, мабуть з наших країв, то знаєш у нас такі звичаї, хто напрошується в компанію, той пригощає.
Від подиву його брови й плечі підіймалися догори, на обличчі мелькнула посмішка,
- Та це без питань! Хто що бажає, будь ласка, замовляйте.
За столом веселе спілкування, сміх. В основному керувала Ольга. Ярослав розповів, що працює в рекламному агентстві, відбув відпустку, завтра має вийти на роботу. Ольга з Валентиною переглянулися, Валентина поклала руку на плече Ярославу,
І, що не можна вийти з понеділка? У нас два дні вихідних, ми хотіли провести на острові, відпочити, шашлики, те-се, сам розумієш.
- Ні дівчата, можливо наступного разу. А у вас може катер є?
- Та ні! Наймемо якогось чувака, завезе, а на другий день ввечері забере, -поспішила сказати Ольга.
І уважно прямим поглядом дивиться в очі Зої,
- А що Зою, відірвемося по-повній, згадаємо шкільні роки.
- Ой, дівчата, я не проти відпочити, але в мене в понеділок зранку захист дипломної роботи.
- Та ти ж у нас скарб знань, думаю все вивчила. Чи не будеш вночі спати, зубритимеш, як у школі перед екзаменами.
- Та ні, ті часи вже позаду. Підготувалася, але трохи хвилююся.
Валентина, підморгнула до Ольги,
- Ой Зою, це ж тобі просто повезло, що нас зустріла. Поїдемо, на природі всі хвилювання розвіються.
Офіціант приніс замовлення, позираючи один на одного, всі весело накинулися на солодощі з кавою.
Ярослав більше мовчав, але слідкує за кожним рухом, поглядом дівчат. В нього склалося враження, що при спілкуванні, ніби в дівчат є щось приховане. Він зрозумів, що Зоя, хоч і навчалася з ними, але її поведінка зовсім інакша. Напевно має не таке виховання, а можливо її змінило навчання в інституті.
Вдосталь наговорилися, дівчатам все ж вдалося вговорити Зою.
Валентина іще раз запитала Ярослава,
- А може подумаєш, хіба ми тобі погана компанія?
- Та ні дівчата, обіцяю, на наступні вихідні, тільки ви мене попередите. Ну, а поскільки ми зараз всі по своїх норах, давайте обміняємося номерами телефонів.
Він нахилився до Зої й дуже тихо,
- Тобі в яку сторону додому, я підвезу, ну звичайно, якщо довіряєш.
Дівчина зненацька почервоніла, тихо назвала адресу.
Помітивши їх спілкування, Ольга відразу встала,
- Так! Народ, мабуть мені пора. Батя просив на пару годин йому машину дати, хоче за продуктами в село поїхати.
Ольга з Валентиною, аж зблідли, коли побачили, що Зоя направилася в машину Ярослава.
- Оце так розклад,- Валентина, як змія прошипіла на вухо подрузі.
Та вже сідаючи за кермо,
- Нічого, не журися, все під контролем. Зараз все вирішимо.
Зранку яскраве сонце й чисте небо віщували гарний день. Моторний човен на якому дівчата, вже причалив до острова.
Дослідивши все навкруги, Зої стало трохи моторошно, присіла на траву, спустила ноги у воду
- Слухайте ми тут зовсім одні, ніби й вихідний день, а більше жодної душі.
- Тут так буває, - поспішила сказати Ольга.
Її холодний погляд, як лезо ножа ковзнув до неї.
Валентина ж з-під лоба підморгнула,
- Так, врубаємо музику, поснідаємо, а потім саме час позасмагати, випити пива та поспілкуватися.
Дівчата розповідали, про своїх клієнтів в перукарні, про деякі інтрижки. Жалілися, що нині скупі клієнти, малий дохід та й вже господарка перукарні досить уважно слідкує за кожним клієнтом.
Зоя поділилася своїми враженнями про навчання. Дуже тішиться, що за два дні матиме диплом, планує поїхати до родичів в Миколаїв, а потім йди на роботу. Їй тут, де вона навчається запропонували студентам читати лекції.
Під вечір дівчата смажили шашлики, жартували, розповідали анекдоти.
На воду поступово опускаються сутінки, декілька раз тишу порушують моторні човни. Вода злегка плескається, згодом заспокоюється, піддається чаклунству тиші.
Над палаткою, дівчата повісили ліхтар і занурившись у спальні мішки, намагалися заснути.
Гучний звук мотору човна розбудив Зою. Їй здалося, що біля них хтось зупинився. Але то була хибна тривога, тільки здаля в тумані побачила хвилі від човна, які поступово зникли з поля зору.
По прогнозам погоди мав бути сонячний день. Але зранку, побачивши хмарне небо, Зоя запанікувала,
- Дівчата, а на котру годину ви домовилися, щоби за нами приїхали?
Вони переглянулися. Ольга відвівши погляд, не приховуючи роздратування,
- Чого ти ниєш із самого ранку? Всі дивилися, погода має бути сонячна. Наберись терпіння. Той чувак надійний, обіцяв після вісімнадцятої години бути, значить буде.
Валентина її підтримала,
- Ти ж не цукрова, не розтанеш під дощем та й на всяк випадок у нас є палатка.
Я просто хвилююся, якщо буде дощ, то чи не передумає за нами приїхати. Ану, я зараз ще раз подивлюся погоду, де це я телефон поділа?
Ольга їй відразу подала свій,
- Не поспішай, заспокойся. Подивись, дощ показує на двадцять нуль-нуль, я думаю, ми в цю пору вже всі вдома будемо.
- Гаразд, чомусь себе накручую….
- Воно й не дивно, попереду захист дипломної роботи, - з усмішкою в голосі сказала Валентина.
Край неба вже скупчилися темно-сірі хмари, літній вітер все частіше зривається, ніби намагається ними керувати. Здалеку помітно насувається темно-синя хмара, по ній деінде стріли блискавиці її освічують, тихий, лінивий гуркіт вже чують дівчата.
- Ну що, поки не крапає пропоную поплавати, а потім перекусимо, під дощик, можна й подрімати,- сказала Ольга і шубовснула у воду.
Валентина з розгону вскочила у воду, доганяє її,
- Зачекай! Може нашу професорку почекаємо?
-Та ні, на мене не чекайте, я не хочу далеко пливти. Краще піду знайду свій телефон, а потім побуду біля берега, тут безпечніше.
Після веселощів на воді, подруги повернулися до берега. Почувши про прихід дівчат, Зоя мовчки вийшла з палатки.
Дівчата, помітивши її червоні, від плачу очі, зробили вигляд здивованих, турботливих подруг. Ольга взяла за плечі,
- Що сталося? Ти, як принцеса несміяна. Ану покажи свої оченята Тобі зовсім не личить плакати. Поділися, що трапилося?
Валентина, рушником витираючи шию, з посмішкою,
- Може тобі досить цього рушника, щоб витерти сльози, чи буде дуже мокрий. Про що плачемо, може якогось кавалера пригадала?
Зоя, помітивши їх поведінку, досить гучно запитала,
- Ви мій телефон брали?
Дівчата одночасно відповіли,
- Я що свого не маю.
Валентина зайшлася сміхом,
- Ми, як двоє із скриньки, однакові з обличчя. Пам’ятаєш мультик, правда в нас різні личка, зате думки, як під копірку.
- Я все перерила, кожну травинку до рук брала, ніде немає.
- Ми зараз дружно пошукаємо, не журись. Як треба візьми мій,
запропонувала Валентина.
Саме в цей час, неподалік від них, блискавка влучила у високу сосну. Раптовий гучний грім і сильний дощ, заставив дівчат сховатися в палатці.
Ольга схопила два телефона,
- Валю, я наші вимкну, а то іще й сюди влучить.
- А мій же десь є, як тепер я його буду шукати.
- Ти що з глузду з’їхала?Посидимо, як квочки, не рипайся.
Зою непокоїть блискавиця, адже вогонь може перекинутися на інші дерева, тому рішуче вийшла з палатки,
- Я на хвилинку!
Вона полегшено перевела подих, адже сосна вже, як чорний привид. Мабуть, так дощ постарався, добре, що вчасно загасив вогнище, з такою думкою повернулася до дівчат.
- Я подивилася чи до нас вогонь не підкрадається. Дякувати Богу злива зробила свою справу. Це нам просто повезло, що в цей час, ніхто з нас не спілкувався по телефону.
Майже годину йшов безперервний дощ. Вже Зоя трохи заспокоївшись,
- Олю, гроза пройшла, дай свій телефон, може додому передзвоню, я номер пам’ятаю.
Зоя знервовано ходить уздовж води, догори підіймає руку,
Дівчата, а тут мережі немає. Я туди й сюди, глухий варіант. Може підемо та знайдемо якесь високе дерево.
- Ми що верхолази?- сказала Ольга, ледь стримуючи сміх.
- Зою, а ти може людина-павук! Ти уявляєш, яке після дощу все вологе,- підтримала розмову Валентина.
Ольга на себе натягнула куртку,
- Досить скиглити, думаю час обіду. А де гірчиця до шашлика, може дощем змило, вона ж здається на траві лежала.
Валентина, аж присвиснула, всміхнулась і випалила,
- Ой, Зою, то може з нею і твій телефон зник.
- Але ж я всю траву перемацала і край берега дивилася. Та й чому йому тут бути, як я його з палатці залишила.
- Ну там і пошукаєш, а зараз обід і після такого дощу можна відпочити. А потім зберемо речі, будемо човен чекати.
Після обіду, Зоя все винесла з палатки, але телефона не знайшла. Вона ледь вгамовувала свої емоції, думки, як оси, щось тут не так, якісь вони дуже спокійні, ще й мережі немає. Босоніж блукає по острову, все скрізь розглядає, але безрезультатно. Присівши край берега, вона довго дивиться на воду, ніби в ній шукає відповідь. В чому я помилилася? Мабуть не потрібно було погоджуватися на цю поїздку. А, що ж тепер, вже скоро вісімнадцята година, дівчата сплять, але ж вже потрібно речі зібрати. Здаля чує гул мотору, ну це напевно за нами, але ж не з тієї сторони, цікаво. Вона вже йде край берега, хотіла махнути рукою, але з човна троє чоловіків, років п’ятдесяти, на перебій крикнули,
- Гарного відпочинку!
Від здивування підкосилися ноги, ніби на душу впав тягар,
- Мені ж додому треба, тихо прошепотіла.
І вже думки, як темні хмари, де ж той перевізник, в мене вже зібрані речі. Он знову хмариться, мабуть буде дощ. Ой, я ж обіцяла ввечері зателефонувати Ярославу. Напевно в дівчат є його телефон.
В цей час у палатці дівчата грають у морський бій.
- Дівчата, вже скоро дев’ятнадцята і де ваш обіцяний човен. Знову темні хмари пливуть. Треба швидше звідси тікати. Слухайте, може давайте Ярославу зателефонуємо.
Валентина повела очима,
- Давай, вперед, хіба ми проти. Що вже є мережа?
- Зараз подивлюся,- поспішила Ольга.
- Не парся, ми в прольоті, я теж до своїх хотіла подзвонити,- сказала Валентина.
Вони продовжують гру, а Зоя знову пішла до води. У дівчини пригнічений настрій, ніби весь світ звалився на неї, а вона від нього не спроможна звільнитися. Завтра захист дипломної роботи, що робити, кинутися в плав, це ж дурість, не достатньо сили. Раптово, неподалік гучний звук подала якась пташка. Стривожилась, зненацька підкралася думка, а може це спеціально дівчата задумали, щоб я не потрапила на захист. Вона дивилася на воду, по ній мерехтить сонячне проміння. Сонце край неба, червоні смужки з рожевими мов переплетені з хмарами. А в її душі відчай, зневіра, як вгамувати збентеження, почати сварку, щоби зізналися? Та ні, це смішно. Сама винна, повірила їх щирості. А вона в них мабуть не коштує й копійки. Чому такі думки мене підстерігають? А можливо мої домисли вірні?
Нехай би хоч один човен, тоді б кричала, щоб забрали. Та раптом осінила думка, не сказавши ні слова, почала збирати патички, розпалити багаття. Вони ж майже всі вологі, лиш деінде під деревом знайшла більш-менш сухіших кілька штук.
Помітивши вогонь, дівчата присіли поруч і вже тушкованим м’ясом змащують хліб.
- Ти молодець! Зрозуміла, що слізьми, як кажуть, горю не поможеш. Не журися, як сьогодні нас не заберуть, то завтра вже точно. Напевно дощу злякався,- не поспішаючи говорила Оля, ніби читала доклад.
- Але ж я маю о дев’ятій годині бути в інституті. Ви уявляєте, в такому вигляді з’явитися перед аудиторією? Що про мене подумають? Я зранку ще мала з хімчистки забрати сукню, зробити зачіску,- ледь стримуючи сльози, Зоя сказала глухим голосом.
Валентина зробила дружній жест, поклала руку на її плече,
- Треба змиритися. Все буде добре. В крайньому разі післязавтра перед ними викладеш свої знання. Досягнеш своєї вершини, про яку ще зі школи мріяла. А ми тебе, чесно скажу, професором й не уявляємо.
- Який післязавтра, я ж вам казала, що завтра останній день. Крім мене, ще двоє дівчат має бути. Після дванадцятої години в колегії засідання. Боже, що має бути? Що має бути?
Бадьорим голосом Ольга намагається заспокоїти,
- Та не ний ти, як голодна вовчиця на повний місяць. Цим нічого не допоможеш. Що має бути, те й буде. Викинь з голови, для відпочинку теж треба мати час. Поки ще видно, давайте в карти зіграємо.
- Яке в карти?! Ой дівчата-дівчата!- вставши, Зоя зникла в палатці.
В голову лізуть нав’язливі думки. Невже ними керує така заздрість, щоби на таке наважитися. Невже це і справді домовленість.
Після грози, за вікном ледь- ледь розвиднілося. Та пізній вечір, нічній темряві не в змозі протистояти. На ліжку, в літній куртці і джинсах, Ярослав вкотре набирає номер телефона Зої.
- Ні, тут, щось не так. На неї не схоже щоб відключила.
І вже в думках, ті очі не можуть брехати, мала зателефонувати. В крайньому разі написати СМС. Ой не до вподоби мені її подруги. Та й не схоже щоб дружили, адже розмови весь час йшли тільки про школу.
Він тупо дивиться на екран телефону, номера Ольги й Валентини теж є. Та його ніби щось затримує набрати їх номери. За ідеєю вже мають бути вдома.
Ярослав залишив машину під самим під’їздом. За кілька хвилин він натискає кнопку дзвінка її квартири. Важкі думки, що може статися? Її і вдома немає. По дорозі дзвінок до співробітника. В Миколи є моторний човен, вирішив, хоч і темно, але треба знайти той острів. Він намагається пригадати місцевість, в якому місці річка вужча, в якому широка. Вже для самого себе здивовано,
- Ой та я ж у тих краях був. В неї ж завтра зранку захист дипломної роботи. Чому не повернулися, що там у них?
Тим часом дівчата, як дві сороки, весь час умовляли Зою, щоб не брала дурного в голову. Що можливо зранку з’явиться мережа і тоді все піде, як по-маслу. Вони в палатці вкладаються спати, а Зоя, накрившись курткою, дивиться на вогнище, від якого відчувається тепло. Полум’я, то здіймається вище, то злегка згасає і вже з новою силою виривається ввись. Чомусь пригадала гойдалку в бабусиному садку. Здіймалася вверх, опускалася вниз, відштовхуючи всім тілом, досягала бажаної висоти, вже сміялася. Цей спогад трохи зняв напругу. Та раптовий гул човна різко врізався в слух і тут же ніби захлинувся. З човна на неї хтось наводить світло з ліхтаря. Вона хотіла крикнути, ми тут. Але раптовий голос Ярослава її спинив,
- Зою! Зою! Це я, що тут у вас?
Від радості по віях ніби водоспад, по щоках течуть сльози. Вона хоче, щось сказати, але тільки тремтіння уст і погляд вдячності.
В ніжних обіймах його теплих рук, розплакалася мов дитина.
- Ну добре-добре, все ж добре, заспокойся. Я тебе розумію, завтра важливий день. Але чому не повернулися до грози. Вона ховає заплакані очі,
- Ти розумієш, мій телефон десь пропав. І той хто мав нас забрати чомусь не приїхав. Правда мав приїхати о вісімнадцятій, але гроза, дощ, мабуть тому й не приїхав. А мені ж конче потрібно додому.
Дівчата міцно спали, Ярослав зайшов у палатку, світло ліхтаря розбудило Ольгу. Вона намагається вилізти із спального мішка, з плечей падає куртка, з рукава падає телефон.
Від побаченого в Зоя очі округлилися, сказала сухо,
- Це ж мій телефон. Я ж його скрізь шукала.
Від несподіванки, Ольга на мить зніяковіла та все ж взяла себе в руки,
- О! Бачиш, я тобі вчора забула сказати, що його знайшла.
- Забула сказати, - тихо повторила Зоя. А я…
Ярослав взяв її за руку,
- Ти мабуть свої речі давно приготувала. Пішли, я все зрозумів, думаю вони завтра самі додому доберуться.
Дівчата переглянулися, але жодна не наважилася щось сказати.
Човен відчалив від острова. Зоя ледь стримує емоції,
- Як добре, що ти про мене згадав. Ти розумієш, я мабуть іще поводжусь, як дитина. Те що скажу будеш сміятися. Але на мій погляд, принаймні в мене така підозра, що вони домовилися, щоб я не потрапила на захист дипломної роботи. Напевно досить наївна, все щиро розповіла. Вони ж знають, що це останній день захисту.
- А які вони були в школі?
- Ой, не мені судити. Я тільки тепер зрозуміла, що такі люди не змінюються. Але скажи, чому такий жорстокий світ?
- Ну це напевно довга розмова, ми з тобою завтра про це поговоримо.
Вдома для неї на столі лежить записка;
“Доню, ми поїхали в село, завтра в обідню пору будемо вдома.”
Як добре, що не знають про мої пригоди. Та напевно й не варто розповідати, лягаючи спати, вирішила вона.
Біля інституту, Ярослав біля машини, з букетом червоних троянд чекає Зою.
Спускаючись по сходах, її очі сяють щастям. Рум’яні щоки, як ознака хвилювання, радості,
- Ярославе! Я матиму червоний диплом!
Він приставив квіти до обличчя, заманив до поцілунку. За кілька секунд, вона почула його стук серця. Ледь нахилившись,
- Я тобі дякую! З все-все дякую! Якби не ти…
Він знову хотів її поцілувати, але вона наставила руку,
- А може для першого побачення досить?!
Машина рушила з місця, їх настрою сприяє сонячний червневий день. Теплий вітер потрапляє в салон машини, пестить усміхнені, розпашілі обличчя. Попереду пряма дорога, по ній сонячні промені, ніби вказують на подальший шлях у світле майбутнє життя.
22.10.25р
ID:
1053527
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.12.2025 14:43:36
© дата внесення змiн: 18.12.2025 14:43:36
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
