|
Яскравість ранкового сонця поступово збільшується. Велике село вже потопає в золотому кольорі. Сонячне проміння злегка мерехтить, придає краси цегляному будинку, паркану, доглянутому саду, винограднику. Завдяки врожайності фруктів та винограду, ще у восьмидесятих роках минулого століття, люди будували добротні будинки. Які й дісталися дітям у спадок. На початку села, широка вулиця з асфальтною дорогою, ніби продовження траси, яка тягнеться до містечка. Залізні паркани, з різнобарвними квітами на клумбах, ковані мідні ворота, підкреслюють заможність родини.
В одному будинку, в просторій кімнаті, прониклі перші сонячні промені мерехтять по меблях, дубовій підлозі, на покритому білою скатертиною, круглому столі.
Сьогодні перед останній день тижня, а далі знову вихідні. Так у Надії і спливає час. За плечима шістдесят два роки життя. В ньому всього було і радості й печалі, а також виснаженої роботи вчительки з фізики. Та настрій, так собі, як вона каже, якби ж це п’ятдесят. Тоді би можливо у кав’ярні, зі своїми учнями випила кави та пригостила солодощами. А тепер, лише по телефону привітають діти, але і це приємно отримати.
Інколи згадує життя, останню розмову з чоловіком. Коли він звинуватив її в надмірному контролі над його любими справами, спілкуванні з друзями. Витратами кожної копійки, яку він залишав при собі, навіть по дорозі з роботи випити кави чи чаю. Командний, професійний голос, постійно принижував його гідність, просто грюкнув дверима і пішов. Не дивлячись на двох дітей, які забилися в куток у своїй кімнаті, з осторогою слідили за сваркою. Потім розлучення, по досяжності дітей до вісімнадцяти років, він сплачував аліменти. Шкодує? Можливо десь там, далеко в глибині душі, але дітям про це ніколи не зізнається. Вся біда в гордості, зухвалості, завищеної самооцінки.
Сьогодні діти надто рано встали, вона чула їх кроки, шепіт. Потім запах смаженої яєчні. Через кілька хвилин гул машини, який віддалявся, губився вдалині.
Біля ніг, на простирадлі спав кіт. Йому, як і їй теж не хотілося вставати. Адже попереду цілий день у самотності. Хіба що потрібно накрутити голубців, то ж завтра в неї день народження.
Під музику для душі (шансон), крутилася на кухні. А згодом у кріслі, обіймаючи кота, дрімала. Чомусь раніше справами дітей не дуже переймалася. Все добре та й нехай. А нещодавно наснився сон. Що на чужому городі висадила троянду і клена, то ніби восени, бо на ньому різнобарвне листя, яке виблискувало на сонці. Хоча сон не покидав та все ж себе заспокоїла, адже сонце це добре. І чого хвилююся, все що має статися, закінчиться добре.
У вікно зазирає місяць. Надія в своїй кімнаті. Ну от, знову приїдуть пізно, марно чекати. На руки взяла кота, погладив, зібралася з ним спати.
Ясний ранок, за вікном безвітряно. Через відчинену кватирку долинає цвірінькання горобців. Ніби й засинала безтурботно, але ця ніч була задовга. Прокинулася коли вже діти спали, але сама то дрімала, то знову прокидалася. Гладить кота, він неохоче відкривав очі і знову їх закриває, але цим її заспокоював, провалилася в сон. Це лише на декілька хвилин. Але ж треба вставати, сьогодні мій день, треба виглядати відповідно.
В новому, квітчастому халаті, кілька раз зазирнула в зеркало. Під сонячним промінням, відображення каштанового волосся з блиском придало гарного настрою. Ось тепер, можна йти до дітей.
Дочка тільки прокинулася, протираючи очі, підійшла до мами, вручила букет квітів і парфуми. Кількома словами привітала з днем народження, поцілувала в щоку. За мить зайшов Дмитро, на плечі поклав шерстяний плед,
- Матусю, наші вітання! Ти часто мерзнеш, нехай він тебе зігріє, будь нам здорова і частіше посміхайся, життя прекрасне.
З щоки змахнула сльози,
- Дякую діти, це так приємно. Я вас чекатиму з роботи, ввечері відсвяткуємо.
Світлана, мов хитра лиска, зиркнула на брата,
- Поспішаєш? Я то знаю куди їдеш та краще помовчу, в твоє життя не лізу.
Тут же підморгнула, ледь приховує усмішку, продовжила,
- Я це…мабуть поснідаю смаженою яєчнею.
Дмитро підхопив ідею,
- То я йду на кухню, приготую сніданок.
З кухні доноситься запах, Світлана з Дмитром смакують смажену яєчнею з помідорами, про щось тихо розмовляють. Час від часу Світлана заходиться сміхом. Мати знає, що при розмові буде зайвою, адже не раз на собі відчувала холодний погляд, коли втрутиться в розмову.
За лічені хвилини, Дмитро був за кермом машини, виїхав з обійстя. Світлана зачинила ворота, махнула рукою, поспішила до Дмитра.
Вона дивилася вслід, добре що мають роботу. Пригадала, як дочка закінчила школу. І коли в містечку навчалася на перукаря, Дмитро вранці її возив на машині і після робочого дня привозив додому. Були дружніші, а нині, вона вдома з’являється пізно. Дмитро, хоча і був небагатослівним, але тепер, здається став задумливим, зовсім замкнутим. Подорослішали діти, в кожного свої секрети. Різні погляди на життя, які не співпадають з її поглядами. Вона обвинувачує час, який змінив і її життя, стала частіше себе відчувати одинокою.
Звичайно, особистим життям діти не ділилися, бо мати завжди знаходила якийсь, негативний привід, щоби завадити спілкуванню, відмовитися від дружби. Шкодує, що діти віддаляються від неї. А їй же так, як і раніше, хотілося їх тримати в єжових рукавицях, але тепер все в минулому.
Стрілки годинника, то ніби стоять на місці, то знову впевнено вибивають свій такт. День минав у звичайному ритмі, чекала дітей.
Надія підійшла до вікна з відчиненою кватиркою. Відчула прохолоду та тішилася чистій блакиті, сонячному промінню. Воно мерехтить по підвіконню, по горщику з розквітлою синьою фіалкою. Легка усмішка прикрасила обличчя,
- Моя красуне, ми з тобою обидві синьоокі. Ти бачиш що коїться. Скажи мені люба, де ті двоє? Скільки часу можуть десь пропадати? Та ще в такий день. А кажуть не хочуть ображати. Я ж для них, як оберіг, чи колись зрозуміють, як мені одній, їх було надто важко виховувати.
Як тут не стану знервованою, думки, як буревії, тому й до пів вночі не спиться.
Чолом торкалась скла вікна, від фар машини помічає світло. Полегшено переводить подих, є син, на душі потепліло, значить все гаразд.
За мить, Дмитро на столі поклав хліб, ковбасу та шоколадні цукерки, вона зиркнула задоволено,
- Ой синку, дай цьом в лобик.
Суворо поглянув,
- Мамо облиш, це зайве, мені ж не дванадцять років!
- Ну чому знову сердитий, як похмура осінь.
- І я вже є,- на порозі з’явилася Світлана, продовжила,
- Ми сьогодні трохи раніше повечеряємо. Гайда, давайте веселіше рухаємося, дружно приготуємо салат та поставимо страви.
Надія на руках тримає кота. Дмитро нарізає овочі. Світлана готує бутерброди,
- Бачиш мамо, сьогодні вчасно і Дмитро вдома. Звернула би увагу, чому додому приїжджає опівночі. Нехай би одружився, висипався би щодня. Он останнім часом схуд та й усмішка на обличчі з’являється дуже рідко.
Почувши, Дмитро відразу відреагував, залишив ніж, вийшов з хати.
Під навісом вхідних дверей палить цигарку, дивлячись до неба, задумався. Ох, як дістали ці розмови, вривається терпець. Ось так взяти й у всьому зізнатися. В такий день чи варто? Та ні, якось треба нерви вгамувати, дай Боже терпіння!
В кімнаті кілька секунд тиші, мати знервовано, по столі товче пальцями, зирить на дочку.
- Ох, доню-доню.Чи твої думки свідомі?! Чи я в тебе прошу поради? Для нього дружину треба в місті пошукати, щоби з личка гарненька. Але вміла в хаті прибирати і до того ж, щоб була багатенька.
Дмитро пускає кільця диму, чує розмову. В голосі сестри, відчувається наполегливість,
- Он є Ліда, як ромашка, ніжна, мила, роботяща.
- Може й мила, шкура біла, чула я одного разу, ото вже розкриває пащу. Горлопанить на батька, то неначе на безхатька.
- Так він вчора п’яний, ледь приліз. Ти ж знаєш у неї мати хвора. От і мала приструнити, щоби менше пити став.
Світлана важко перевела подих,
- Ой, не нервуй!
Одночасно зазирає до вікна, продовжує,
- Мам, нехай я собі куплю гарненьку блузку.
- А їх що, в шафі стало менше?
- Ті з моди вийшли, тепер є кращі. А брату білу сорочку,
- Ну доню,- по плечі гладить, продовжила, - Я з вами зомлію. Не можу зрозуміти, ніхто не одружується, навіщо купувати.
- Мамо!- знову дочка за своє, в очі зирить, кліпає очима.
- Мамо, то нехай он, Світлану посватає. Вона славна і багатенька.
- Тьху-тьху-тьху!- із-за столу зірвалась мати,
- Та вона ж така, пихата. Не йде, а пливе, мов качка. Не знаю, хто вона за фахом. Та й стан якийсь такий, боюсь народить, буде, як шафа. А в мене ж гарний, стрункий син.
- Матусю, він у нас найкращий та боюся, що весь вік буде один.
Йому сорок, мені двадцять п’ять. У нас погляди різняться. Він тебе все життя слухає, вже й сивина на скронях. Іще трохи й дідом стане, мабуть все ж когось кохає, тому й мовчить, чи ти не бачиш.
- І до чого це ти гнеш, - гнівно каже мати.
- Вгомонися мамо, досить сердито дивитися, блискавки пускати. В тебе очі червоні, ще тиск підніметься.
- Ні-ні доню, кажи далі, на цьому не залишай розмову.
- Ой матусю, моя люба, може я вже когось люблю. Тож не стану Дмитра чекати. А чого чекати, може зразу, одним махом, зіграємо два весілля.
- Ой Боженько, доню, це ти що замість зеленого чаю, собі якусь траву заварила, що таке лепечеш.
Дочка вирішила зробити паузу, мовчала.
Скрип дверей, до хати зайшов Дмитро. До нього сестра корчить рожу, примружує очі.
Він до них,
- Може досить гомоніти, я теж маю дещо сказати. Помили кості? Наговорилися?! Чудово! Тобі мамо, всі не такі, то товсті, то худорляві. Ті одягаються не так, а в тієї батько, як гамак. Чи то брат є, чи сестра, не угодить будь яка. Та висока, та низька та не варта такого. Скажи, якої вартий я!? Я ж не свиня, щоби її покинути.
Тут сестра не стрималася, ніби з ковша дьогтю піднесла,
- Знаю братик, маму любиш та можливо цього разу наважишся їй про свої походеньки розповісти.
- Помовчи, - він до неї голосно, - Не варто у розмову лізти!
Дівчина встала з-за столу, пересіла в крісло. Ніби пава, гордовито підняла голову,
- Ану мамцю, знову свою частівку, ніби записану на плівку. Відпусти нарешті сина, нехай сім’ю замає, чи не бачиш з’являється надто пізно, ночами ворочається, не спить, у ліжку страждає.
На щоках матері рум’янець, сердито до дочки,
- Закрий пельку! Яйця курей не вчать! От біда мені з тобою! Прошу мовчи, не ятри душу!
Вже спокійніше до сина,
- Котру Дмитре? Думаю я її знаю.
Це добре, що якийсь час ти її не знала. Мене діти люблять і я їх. І нехай вона тобі буде не до вподоби та це мій вибір, мусиш змиритися.
Зненацька скрипнуло крісло, це так у ньому крутнулася Світлана, думки, як оси. О! Це мені вже починає подобатися. Мабуть саме час і про себе сказати пару слів.
- Свєтко! Не напружуй обстановку, краще не завадь розмові. Посидь спокійно!- злегка торкнувся її плеча. Дивлячись матері в очі,
- Ми зараз за твоє здоров’я вип’ємо коньяку, щоби в тебе тиск не піднявся, повечеряємо, тоді й поговоримо.
По кімнаті звуки від виделок та ложок з тарілками. Їли мовчки, але швидко, ніби їх хтось мав вигнати із-за столу.
В чашки, вже Дмитро налив чай,
- Мамо з’їж цукерку, посолоди душу. Я продовжу розмову. В такий день самі мене спровокували повідомити. Я маю двох синів близнюків, Сашкові і Дані вже третій рік. Марину обожнюю, вона на околиці містечка живе. Їй одній важко виховувати дітей. А я рвуся на дві сім’ї, все хочу тобі догодити. Та мабуть прийшов час все поставити на своє місце. Якщо ти не проти, завтра їх привезу, познайомишся. Після цього, зберу речі, поїду до неї, до тебе будемо приїжджати в гості. Це моє рішення, обговоренню не підлягає.
Надія на якусь мить заклякла, не рухаючись дивилася на сина, не впізнала його. Всі сказані ним слова, до неї долітали ніби здалеку, з помітною луною. В роті пересохло, спонтанно, жадібно з пляшки випила води,
- Сину, гарний подарунок! Не розумію, чому скільки часу мовчав?
- Так ти ж весь час скаржишся на самотність. Бачив, не в змозі розділити материнську любов. Але ж я живий і теж хочу сімейного щастя.
- Ну нарешті - Світлана плескає в долоні.
Мати хотіла встати із-за столу та слова доньки змусили її присісти.
- Ну, що ж пішов такий розклад, то добре.
- Молодець доню, що ти кухню побілила і штори випрала.
- Мамо, не сміши, ти думаєш, що це зробила заради Дмитра? Я знала, що в нього є жінка в містечку та більше нічого. Оскільки в нас вечір одкровень, значить завтра зробимо заручини.
- Які заручини? Їм вже потрібно шлюб оформити.
- До чого тут вони, я про себе. У нас з Миколою…
Мати перебила її,
- Стій-стій, з яким Миколою, той, в якого довга шия? Так він же, як гусак, ще й високий. Ти ж для нього досить низька зростом.
- Дай скажу. То нічого зате матиму мужнього захисника. Та й у ліжку, цього непомітно.
- Свєтко! Ти, що таке мелеш, як з гарячки! Випробовуєш моє терпіння?
Обличчя дочки, як захід сонця на вітряну погоду, розчервонілась, емоційно,
- Ні мамо, хочу сказати завтра мене прийдуть сватати. Нам неможливо час тягнути. Вже вісім неділь вагітності, щоби було менше розмов, Микола наполягає на одруженні.
Запала така густа тиша, що її можна було різати ножем. Та все ж зненацька з кватирки її порушив вітер, чутно зашаруділи фіранки.
Ледь помітно, Дмитро рукою кивнув сестрі, щоби ближче присіла до мами. Обоє, як у дитинстві, на її плечі схилили голови.
Мабуть чекали вироку, крику, дорікання. Але цього не сталося. Думка стрілою пробудила почуття, в мене є онуки! В очах іскринки світла. Раптово, ніби в душі розтав айсберг, по тілу озноб і відразу ж відчула тепло. На віях бринять сльози, вона намагається їх стримати, не показати слабкості. Повільний, тихий голос ніби сховався по кутках кімнати,
- Добре діти, добре! Настав ваш час відлетіти з рідного гнізда. Я не проти. Ви тільки погодьте години, щоби знайомство і сватання відбулося разом. Як і годиться одружитися. А вже потім, завжди радо, вас чекатиму в гості. Що поробиш, світ змінився, я приймаю все, як є. Ви ж мої діти, я вас дуже люблю, то ж чим зможу допоможу, підтримую вас. Життя прожити, не поле перейти та знайте я з вами завжди поруч.
2025 р
ID:
1053198
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.12.2025 07:51:44
© дата внесення змiн: 13.12.2025 07:51:44
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
