Стою на пагорбі серед густого лісу.
Вода хлюпоче і шумить внизу.
Стоїть під ясеном володар лісу в місячній блакиті.
Я тихо й незворушно теж стою...
Хто я такий, щоб зрушити це диво?
Коли літають феї- світляки,
Коли танцюють з вітром всі дерева...
І звірі всі проходять, десь на відстані руки...
Хто я такий, щоб це у серці не тримати?
Забути це й згубити назавжди?
" Не плутай себе з образами" - вчила мати...
Та це не образи, а світло у пітьмі..
Хто як не я хранитель таємниці?...
Я тихо її крізь віки несу.
Але, якщо пора цих див давно в зеніті...
Не скажуть вже нічого символи в піску...
