Напиши мені, як неймовірно складно не звертати уваги на слова,
Коли до півночі ще чверть години. Кава гірка. Поки не болить голова.
Віскі з колою. Випадкові байдужі зустрічні. Нічні поїздки. Іноді, трава.
Курити йдеш на балкон. Можна і голою. Літо. Все одно ти завжди права.
Але ось, згадуєш про нього і душа починає плавитись, немов воскова.
Напиши мені, як неймовірно складно не звертати уваги на тишину.
Особливо тоді, коли ти сама себе в сотий раз переконуєш – я сильна, я потягну.
Несподівані гості о третій. Нерви немов переплелися в одну струну.
Слухаєш новини. Робиш вигляд, що смішно, і саркастично піднімаєш брову «Ну-ну».
Але ось, згадуєш про нього і тебе розбиває, немов скляну.
Напиши мені, як неймовірно приємно кутатись в лютий, як в прабабусину шаль.
Згадувати дитинство, занурюватися в спогади, відчуваючи легкий, світлий жаль,
А вино в келиху починає гірчити, немов це не келих, а чаша Христова - святий Грааль.
І всі, хто бажає залізти в душу, сахаються, побачивши в твоїх очах зелену сталь.
Але ось, згадуєш про нього і як на зло руйнується пилом кожна скрижаль.
Напиши мені, як неймовірно складно не втратити себе у їхніх набридливих лицях.
Коли одна крайність – послати все «на» і махнути світ за очі, а інша – банально спиться.
Знайти себе у Львові, Кракові або у парку на лавці, годуючи хлібом самотню птицю.
І в сотий раз обіцяти собі, що більше не будеш, розуміючи, що тобі вже за тридцять.
Але ось, згадуєш про неї і як на зло до ранку не спиться.
Напиши мені, як неймовірно складно взяти і не збожеволіти від надто затяжної зими.
Коли закінчилися сигарети, гроші, друзі, душа (майже). А ти ще й досі їхній кумир.
Сім кроків від балкона до дзеркала – довжина твоєї кімнати, що виконує роль тюрми.
Де то народу повно, як у свято; то порожньо, наче в самий розпал епідемії або чуми.
І, згадуючи про неї, ти за звичкою говориш «ми».
Напиши мені, як неймовірно складно іноді зрозуміти, де реальність, а де міражі.
Коли всі твої за столом зібралися. Чай, коньяк. Наостанок, торт. Хто просить «Розкажи».
Тебе несе, як завжди. Ти починаєш ворушити пам'ять, закладаючи запаморочливі віражі.
І всі герої твоїх історій незмінно закінчують казковим хепі-ендом «Жив – не тужив».
А раптом згадав про неї - і немов всередині тебе Бог ожив.
ID:
1055986
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Філософський
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.01.2026 21:32:55
© дата внесення змiн: 24.01.2026 21:32:55
автор: Seth
Вкажіть причину вашої скарги
|
