Ранкове сонце, минула літня пора. Стоїть на узліссі, стара хатина край села. У огорожі, зроблена із вбитих у землю не товстих стовбурів. Посеред двору, старе іржаве корито для птахів. У ньому зранку і ввечері скаче по кілька горобців. Часом і голуби сміливо прилітають, старій Оксані у очі зазирають. Вона ж їм винесе зернят пшениці, чи соняхів й посміхнеться. До голубів теплий погляд, у голові думка метеликом - а це ж, як пара молодят, мені здається. Таке життя, поки молоді, світ у суцвітті, душа щаслива, як квітка у квітні. А серця стук у ритмі збудження буває, коли є ніжність, ласка - кохання відчуває.
Часом згадає дитинство босоноге, все ж з теплом у душі, хоча було й убоге. Так життя склалося, у місто перебралася. Мала роботу, чоловіка й сина. До неї привітно ставилася чоловікова родина. На жаль, короткий вік йому виділила доля та що сказати - на все божа воля. Син одружився, та діточок не придбали, через п’ятнадцять років, зовсім чужі стали.
У чотирнадцятому році, син пішов на війну, залишив у квартирі її одну. Воно б ніби й нічого та після поранення, прийшла за ним, ота з косою, із сином попрощалася весною. А тепер знову війна, летять шахіди, снаряди, куди ховатися, від кого чекати поради. Тож повернулася в село, в хатину, колись же тут, за столом спілкувалася родина. Може сюди, москальська свора не зайде, біда і смерть стороною обійде.
Оксана зранку, з віником по хаті, аж вмить настигли думи волохаті, у голові неначе у павутинні. Їх би поганих, позбутися нині.
Одна, як перст, а може й билина. Враз сльози на очах, немов мала дитина. Присівши на стілець, досить старий подертий, поклала руки на фартух вицвілий, потертий. Сльоза скотилась на шорстку, як кора долоню, перевела важко подих, вже й озирнулась, немов очима, у куток відігнала втому. У її погляді смуток, зненацька увірвався спомин.
Було кохання та сплело з туманом, замало світлих днів, розвіялось вітром-шаманом. Але десь там, сховалось наче малесеньке озерце, той спогад про минуле, що з часом зігріває серце.
Вразливий скрип, сірих обдертих від фарби дверей, немовби пробудив від сну,
- Ой, щось замислилася, нехай, я біля пічки замету. Чому той скрип, чи вітер принесе негоду?
У кутку віник і совок, у вікно зазирнула, до сходу. Думки джмелині - початок осені, тут можна ждати любу погоду. Але по дрова треба йти, чого стояти. Повільно зачинила двері й вийшла з хати.
Восьмий десяток минув та все ще топче стежку по землі. Воно б не так серце боліло, якби ж настав той день, кінець кривавій війні. Одній так важко, але ж хату не покине. Звичайно, добре подумати, могла б знайти причину. З переселенцями податися у інші краї, якби ж то ноги не були хиткі. Та й серце, дає збій майже щоночі. Ще з ліжка не встаючи продере очі. По хаті тишу порушує молитва. Води свяченою ковточок вип’є, щоби позбутись лиха.
Згорблена постать, невеличка на зріст, лиш собі чутно, ледь шепоче,
- О, як же серденько болить, так бере злість. Коли ж клятий рашист вгомониться. Як вдень, а чи й коли вночі посплю, то його морда все насниться. А щоб ти нечисть, вже сказився. Тобі дорога тільки в пекло, ще й із своєю челяддю відгодованих биків, розвів по тюрмах в'язнів, як братків. Нічого сонечко ще не померкло. Й чиста блакить прикрасить піднебесся, бо наші воїни сміливі, за кордон виженуть демонів-ворогів.
Йде несміливо, часто ногами дріботить, щоб часом не послизнутися по шовковій траві. Чола торкнулася, що спітніла, зрозуміла, руки розставивши, прилягла на землі. Ото дива, по небу летять хмари, аж здивувалася, достатньо сині, дивись та й дощ виллє свої чари. Ні-ні, лежати, часу зовсім немає. Мабуть від втоми, подиху вітру не відчуває.
Думки, як стріли у голові – ой, потрібно поспішати. Бо чого доброго можу й під дощик потрапить. Де ж той мішок, був у торбині, чи загубила, війнуло холодом по спині. Та й кліпає очима, тихо бурчить,,
- Що ж це за пам’ять, як на світі далі жити. Коли ж помітила, неподалік, під деревом торбина,
- Що за забудько, я немов дитина.
Втішається, є кілька патичків, у мішку та на обличчі відчуває краплі дощу. Відразу очі підвела до неба,
- Ой Боже-Боже, не гніви душу, нині мені дощу не треба.
По небу чорні хмари, подібні горам, пливуть неначе, у штормовому морі. Перехрестилася старенька, мороз по шкірі відчуває. Все озирається й маленькі патички збирає. Раптовий вітер, ледь з ніг не збив, виє вовчиськом. Той звук лунає, то вдалині, то знову близько. Так захопилася старенька, не уздріла, що під ногами, перед нею майже прірва. Та більше схожа на обрив. Над ним, клен молоденький, голівоньку схилив.
Здригнулось небо,, по чорних хмарах громовиця, вогняні стріли розсипає, гомінка злива вперіщила, старенькій по плечах. То їй здається наче весь світ на неї впав, біль відчуває, вмить крижаною хвилею охопив страх.
Серце в п’яти пішло, вже хилиться, ос-ось впаде, а злива з вітром, як ведмідь реве. Ледь-ледь за гілочку схопилася рукою, донизу зазирнула, вода підхоплюючи листя, сухе гілля й шматки землі стрімко донизу несе рікою. Вона, мов кігтями, мертвою хваткою, вчепилася за товщу гілку. Завмерла,затамувавши подих, лиш на одну хвилинку.
Вмить густо сльози по щоках, на душі гірко. Від розпачі вголос читає молитву «Отче наш», уже й не пам’ятає скільки раз. А злива, ще сильнішає, немов сміється. То ніби образ біса у воді, чи їй здається. Вже зовсім змокла, все ж вдалося згадати молитву, звертається до Пресвятої Діви Марії, допомоги просить.
- Спаси, допоможи, - у очах сльози, мов перед карою тремтить, стражденно голосить.
Заціпеніла, чомусь ніг не відчуває, кудись летить, тьмяніє все, заплющила очі, ні не на мить. Все тіло на нижній, товщій гілці дрижить. А на невеликій відстані від неї, зелена вільха у полум’ї… горить. Тож спромоглася блискавка життя забрати, безвинну душу, що мала мрію підростати, до сонця донести гілочки, щоб більше часу тепло сприймати.
Минуло трохи часу… у очах світла блиск, не відчуває болю, страху. Але чомусь все бачить догори ногами, у недоумінні, ледь-ледь шепоче тонкими губами,
- Ото біда повисла, як ганчірка. Ану-ану, подвигаю ногами, здається землі не відчуваю, де ж я знаходжуся, не розумію.
Тільки тепер відчула, руки немов дерев’яні, думка мов блискавкою ковзнула – а коли руку хоч одну відірву, чи страх збороти, я зумію? Тут десь була прірва, де поділась? Вона на сонці, за якийсь час зігрілась. І мислила доволі чітко без вагання. На те щоб з дерева якось злізти, мала сподівання.
Руки напружені, все ж трохи вирівнятися вдалося. Хоч на обличчя, впало змокле, сиве волосся. Очі округлилися, побачивши, що довкола коїться, відчуває, як серце, ледь не вискочить, у грудях мов колотиться. Де була прірва, гора мулу з травою, глиною і чорними гілками. Мабуть від щастя, раптово вмилася сльозами. Лиш кілька сантиметрів, їй потягнути ноги донизу, щоб дотягнутися до вологого хмизу. Що їй, ніби хтось спеціально підстелив. Вже догори, на дерево очі підняла, де до зливи був невеликий схил. Землю утримує коріння клена, над ним пасмами висить трава зелена. Зігріла думка, у очах радість: О Боже милостивий! О Свята Діво! Мої молитви почуті вами і я жива, це справжнє диво. Дякую щиро, сердечно й уклінно. Сила в молитві не підлягає сумлінню.
Напружені руки, помітно здригаються, невпевнені рухи, очі ледь посміхаються. Плечі здригнулися, подалася донизу, гумові чоботи доторкнулись до хмизу. Хоча й малу, вагу має, все ж трохи провалюється, відчуває. Де й взялася сміливість, напевно від білки позичена, надія на божу милість, неначе відьма розхристана та спромоглася гілку відпустити. Як граблі руки, по землі навкарачки, доверху спромоглася долізти, із уст раптово вирвалося,
- О, рідна ненько! Як важко та я хочу жити.
Сльози рікою, по траві на колінах, її гладить рукою, відчуття мов на крилах. Думки на злеті у піднебесся, хіба ж від долі відречешся. Нарешті вибралася, о Діво Маріє, тобі я вдячна! Світ бачу сьогодні,я вірю, що побачу й завтра!
Очі бігають, де ж мій мішечок, хустина? Лежить весь змоклий, недалечко, а хустка дірява на корінні клена, висить, як стара ряднина.
Ще досить збуджена, хвилюючись, знов зирить довкола. Блищить на сонці листва дерев і трава шовкова. Перехрестилася, волочить важкий мішок, думки, як метелики - зараз, ще трішки залишилося, тут всі страхи покину і рідненький. лісок.
Не видно стежини та ноги можуть топтати, болота пластини, що повсюди лежать, у змозі розтоптати. Хоч грузне та йде, до хати, додому. Надворі залишить страждання і втому.
Вже вечір підкрався, у хаті тепленько, із щілин пічки, ледь-ледь дим здіймався. Вона у куточку молитву читає, бо силу її, вже сама добре знає. Розноситься шепіт,
- Спаси Україну. Придай сили й віри, об’єднай кожну родину. Най вирвуся я, подякую дочці і сину. В надії почую: слово мир, перемога. Тоді вже піду у інший світ, покину тривоги. А Богу і долі, подякую за свій шлях, що вдалося пройти. В душі відчуваючи волю, ще маю час, свій хрест нести.
2025 р
ID:
1055835
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 22.01.2026 15:27:57
© дата внесення змiн: 22.01.2026 15:27:57
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
