О стій, морозе! Вицілуй до крові
Цю німоту, що в серці проросла.
В розбитій чаші срібної любові
Застигла ніч — холодна жменька зла.
Прибий гвіздками зорі до порога,
Заціпеній над прірвою в мені!
Тут кожна мить — як виклик проти Бога,
Як чорний вершник на прудкім коні.
Дивись: вогонь загорнутий у кригу,
А ніч ковтає жаські язики.
Так ми гортаєм долі чорну книгу,
Де між рядками — прірва і віки.
І стигнуть думи, вимерзлі і голі.
Душа не просить хліба чи меча.
Вона — як нерв у крижаному полі,
Який мовчить, бо відболів і вчах.
Не треба слів. Бо слово — це облуда,
Коли навколо зашморг німоти.
Це, мабуть, так народжується чудо:
Крізь власний лід до себе ж і прийти.
І хай цей іній — як посмертна маска,
Я не зречуся жодного тавра.
Життя — це не амністія, не казка,
А тільки шлях від слова до пера.
