Я чую свист від куль й не ухиляюсь,
Бо стежка оминає їх моя.
Я в мороці іду й більш не лякаюсь,
Він друг, а темрява моя рідня.
Я відчуваю холод, льодом покриваюсь,
Та він лиш вимір часу, в цьому є краса.
І найтемніші ночі, й найгучніший ранок,
До них звикаю, це моє тепер життя.
Я чую вибухи і плач, де хтось сміявся,
І надто голосно тривога завива.
Я більше бачу, хоч нікуди й не вдивляюсь,
І світло із зірок, де чорнота.
Я відчуваю спеку від думок, я каюсь,
Бо серце усередині знайшла.
І небайдужість, за яку завжди тримаюсь,
Бо хоч у пеклі, та залишилась жива.
