Увірвалися в душу прокляттями,
Наче протяг у храм розграбований.
Розлетілися роздуми клаптями,
Як папір, що вітрами цілований.
Заніміла печаль між колонами,
Де мовчання свічками розтоплене.
Ми лишились під вічності кронами,
Чорним горем та зрадою скроплені.
Ми — лиш іскри, у темряву кинуті,
Шукачі недосяжної пристані.
Чи судилось нам, Боже, тут згинути,
На вітрах не вхопивши істину?
Заніміла луна поміж арками,
Де колись причащалися тишею.
Ми ідемо зажурними парками,
Кров'ю долю на обрії пишемо.
Засміялось тривогою золото,
Там, де тіні лягли перелякано.
Та чому ж воно так... переколото?
Та чому ж воно так... переплакано?
Але слухай: то сонячні промені
Б'ють у бубон весни над руїнами.
Ми — у тиші небесній вкарбовані,
Ми — наповнені ритмами синіми.
Ольга Незламна
