В повітрі запахло приморозком. Скупе зимове сонце неспинно скочувалось за горизонт, замальовуючи його в багряницю, а сутінки вже нависали над землею.
Так ранній вечір вступав у свої законні володіння землею, обрамлюючи світлі денні кольори в невідворотну сірість, що згодом мала впасти в нічну темінь, з незмінним окриком сови, та гавкотом сільських собак, котрих господарі, зазвичай, спускали з ланцюга, і ті ставали повноцінними володарями ночі, невід’ємною часткою тієї стихії, що панувала над землею до самого сходу сонця, коли загорявся завтрашній день, наповнюючи серця надією, що, в купі зі щирою молитвою, давала стимул до життя, до її кращого завтра, бо, по при все, душа завжди прагне жити, наповнюючи тіло теплою жагою, навпіл з любов’ю, істинною основою життя, її правічним, панівним законом над беззаконням, над усіма його похітливо-пагубними людськими проявами.
13.12.25
світлина: Валентина Ланевич
Чудова проза про чаруючий вечір! 
Майстерно, красиво! 
