Листопад розпливався в лініях,
Що стікали по склу осінньому.
Лиш в очах, де жила алхімія
Не залишилось місця синьому.
Скільки років у Лету кануло,
Але так ми і не змінилися.
Ми лежали, як сніг і танули,
Помилялися знов і вчилися.
Відлітали, але верталися,
І щоразу з новими плямами.
Скільки з нею ми в ад спускалися.
Ад завжди прикрашав нас шрамами.
Голос мій розлетівся пострілом
Серед парку. І знов осіннього.
Я застиг, немов перед розстрілом.
Мені знов бракувало синього.
