Лоскотали піднебіння твої букви. Тичина смакував як кислий попіл зір. Рух, я бачу як за Ним тягнеться слід у пустелі, у воді, між сонячними кларнетами. Мені не звучить, мені являється Рух. Там, де ми є ми, а не оболонками Землі. Де є безсмертя, благовісті, планети над і попід нами. Де я не гріх. Де ти не гріх. Де ми первозданні, первоВозданні, першоданні, перші, вперше у Житті. А отже чисті. І по задумі Його. До створення того, що було думкою.
Я бачу золоте січення, але не воно розсипається многогранниками болю. А Його Рух. Якщо ми сон, і у Нього ніч, то научи мене літати. Ти стеж, не спи. Навік, я взнав, що ти не гріх, лиш сонячні кларнети.
