У Вічності часу вдосталь...
Вистачить всім ще й залишиться...
Та вставати потрібно вдосвіта,
Поки ніч ще сповнена тишею.
Допоки найрання пташечка,
Ще сопе у своєму гніздечку,
А біленька, мов сніг, ромашечка,
У пелюстя ховає сердечко,
Поки сонце ще десь за обрієм,
Золотаве проміння вмиває,
Ранок пензликом обриси
Дня прийдешнього намічає.
Стань тихесенько на коліна,
Прошепчи, слів солодких, пісню,
Для Того, Хто від віку й донині,
Поряд йде і ніколи не кине.
І запіниться ранок золотом,
Заспіває пташина маленька...
Часу у Вічності вдосталь,
Та вставати потрібно раненько.
Ага, справдi, щось таке, у цьому стилi. Це ж постiйне прагнення людини досягти iдеалу, постiйно щось вдосконалювати. Та iнодi можна i у перфекцiонiзмi палицю перегнути.