ПОЦІЛУНКИ СТАЮТЬ УКУСАМИ
(Кохаю безмежно)
І
Сьогодні ввечері він вийшов з дому в дуже кепському настрої. На роботі справи йшли погано, дівчина, з якою він зустрічався 3 роки, зрадила його і кинула та ще й до всього у нього зламався автомобіль. Але на цю вечірку він мав потрапити! Корпоратив буває всього раз на рік. Він зрозумів, що якщо не піде хоч кудись, то депресія знищить його. А цього не можна було допустити, адже тоді він може втратити все – роботу, квартиру, машину і, зрештою, самого себе. Він був налаштований відірватися на повну! Наче востаннє. Може, хоч тоді вдасться приглушити біль від невдач у коханні…
Темна смуга в його житті настільки затягнулася, що він майже не здивувався, коли просто біля клубу його забризкав автомобіль, що проїжджав повз. «Чудово… Просто чудово… Не здивуюся, навіть якщо мене просто зараз розчавить астероїд. Гірше бути просто не може!»
- Привіт! Маєш… Еее… Непоганий вигляд. І ця чорна шкіряна куртка…
- Привіт, Олено. Дякую. Не підкажеш, де шведський стіл?
- Так, он там. Там багато смаколиків.
- Наврядче вони мене зацікавлять. А де напої?
- Для них окремий столик поставили, он там.
- Дякую. О, Денис прийшов. Ну, до зустрічі. Бажаю гарно розважитись.
Він пішов до столика із напоями і чимшвидше налив собі віскі.
- Воу, привіт, ковбоє. Виглядаєш просто жахливо. І що це ти п’єш? Віскі?
- Дякую, Ден. Навзаєм. Я маю намір добряче напитися, тож не заважай.
- Не маю нічого проти, але сильно не напивайся, інакше доведеться викликати тобі таксі, як тоді…
- Не страшно. Я все одно їхатиму на таксі.
- Як знаєш. Заціни краще який тут пунш. Непогана річ, між іншим.
- Потім. Я маю намір спробувати всі алкогольні напої які тут є.
- Не раджу змішувати різні напої… Але вирішувати тобі, тож…
Поки Денис відійшов поговорити з Оленою, він випив декілька склянок віскі, коньяку, кілька келихів шампанського і нарешті добрався до вина.
- Може досить? Добре хоч горілки тут немає…
- Ні, не досить. Мені все одно, що пити. Я просто хочу забути про все.
Але забути йому ніяк не вдавалось. Чогось не вистачало… Саме у цей момент у клубі заграла його улюблена пісня - George Michael - Careless Whisper. І увійшла вона… Перше, що він помітив – маленька чорна сукня, яка сиділа на ній ідеально. Довге чорне волосся… Вона виділялася на тлі різнобарвного натовпу і була якась… загадкова. Вишукана, тендітна. Вона повільно пройшла повз і підійшла до шведського столика.
- Хто це? – спромігся спитати він лише через кілька хвилин. – Я раніше її не бачив…
- Це Марта. Сестра Каріни. Ти хіба її не знаєш?
- Ні… А у якому відділі вона працює?
- А вона не працює в нашій компанії – усміхнувся Денис.
- Тоді що вона робить на нашому корпоративі?
- Мабуть, Каріна її запросила. Піду спитаю, до речі. А що?
- Здається, це те, чого мені не вистачало – він випив ще одну склянку віскі. Було б непогано розважитись одну ніч із такою кралею. Та й яка тепер різниця? Усі вони однакові. Їх цікавить лише ганчір’я та гроші. А якщо виникають якісь проблеми – єдине на що вони здатні, це піти до іншого. Чергового дурня, який повірить у «справжнє кохання на все життя».
Тим часом чарівна незнайомка помахала сестрі, підійшла до шведського столу і взяла шматочок піци. А тоді шматочок біфштекса і нарешті дісталася до пирога. Вона мала намір спробувати якомога більше страв і підійшла до столика із напоями, щоб налити собі соку. Але соку не було взагалі. Натомість був… узвар. «Нехай буде узвар» - вирішила вона і почала їсти свій сливовий пиріг.
Тим часом Денис поговорив із милою шатенкою в червоній сукні і повернувся до друга.
- То що вона тут робить? – він ніяк не міг придумати привід, щоб заговорити із нею. – І, здається, вона вирішила з’їсти увесь шведський стіл…
- Каріна каже, що наш директор попросив її створити дизайн для нашого нового проекту. Виявляється, вона художниця чи щось таке. Вона виконала завдання, тож директор вирішив запросити її на корпоратив.
- Ясно. – він не зводив з неї погляду і напружено стискав пусту склянку.
- А ти, я бачу, накинув на неї оком… Ох, не раджу. Каріна тебе просто знищить, якщо ти хоч якось образиш її сестру.
- А це вже не твоя справа.
- Як знаєш, як знаєш. Я попередив..
Нарешті він вирішив підійти до неї.
- Привіт, крихітко. Бажаєш випити пуншу? – він вирішив не дуже панькатися і одразу перейти до справи. – Мене звати Олег.
Вона саме доїдала вже, мабуть, третій шматок пирога, коли почула це нахабне звертання і аж заціпеніла на хвилину, перш ніж спромоглася щось відповісти. Обернулася до нього. Симпатичний. Але в брудному одязі, розпатланий і, здається, добряче п’яний.
- Не можу сказати, що дуже рада нашому знайомству, ОЛЕЖЕ. Але якщо ти саме шукаєш, із ким розважитись цієї ночі – мушу розчарувати. Ти вибрав не ту мішень. До речі, коли це ми встигли перейти на «ти»?
Він був спантеличений такою відповіддю. Він чекав чого завгодно, тільки не того, що ця «крихітка» одразу здогадається, про його справжні наміри. Невже в нього це було на обличчі написано?
- Та я, власне… Не це хотів сказати. Тобто… Не зовсім це..
- Кажу ж, не на ту натрапив. І я терпіти не можу, коли мене називають «крихітко». – Вона граційно взяла келих із шампанським і пішла геть.
(Шампанське вона поставила на першому ліпшому столику. Узяла склянку із узваром і пішла до сестри).
Щось пішло не так. Красуня зникла, а неприємне відчуття залишилось. Він спробував посміхнутися і схилив голову. Ну от. Ще одна поразка. І що він собі думав? Певно, ця краля справді не для нього. Він налив собі ще віскі і сів за барну стійку.
- То як, друже? Бачу ти впіймав облизня – посміхнувся Денис.
- В тебе що, немає інших справ? Не чіпай мене. Чи ти хочеш мене добити?
- Воу, припини. Ну чого ти. Я ж хочу допомогти. Щось пішло не так? Що ти їй сказав?
- Не важливо. Вона не для мене, це ясно.
- Шкода. Каріна трохи розповіла про неї. Здається, непогана дівчина.
Марта підійшла до сестри і взяла шматочок піци.
- Даремно я сюди прийшла. Краще б залишилася вдома.
- Чому? Що сталося?
- Уявляєш, мене щойно «клеїв» якийсь неприємний тип!
- А, так. Я бачила, як ти розмовляла з Олегом. Він що, тебе «клеїв»? Не може бути… Він не така людина.
- Дуже в цьому сумніваюся.
- О, припини… Що він тобі сказав?
- Назвав мене «крихіткою» і запропонував пуншу. До речі, там є алкоголь?
- Не може бути! Так і сказав, «крихітко»?!! – Запала тиша. - Так, це алкогольний напій...
- Чомусь я не здивована. Здається, він хотів мене напоїти і…
- Ні… Не може цього бути!
- Кажу тобі. А що? Хіба це на нього не схоже?
- Зовсім ні. Хоча… Я чула, що в нього зараз важкий період у житті… Якісь проблеми з фінансами, на роботі та й із жінками взагалі…
- Воно й не дивно, із таким ставленням до жінок. – сказала Марта і випила ще узвару. Вона притулилася до стіни і почала розглядати цього дивного чоловіка.
- Дарма ти так кажеш. Насправді він хороша людина.
- Ну просвіти мене, може я зміню свою думку. Хоча наврядче…
Каріна уважно подивилася на сестру. Потім на Олега. Здається, він її зацікавив. А що?.. Була б непогана пара. Саме тоді в Каріни з’явився підступний план… Ці двоє мають бути разом.
- Гаразд. Тоді слухай…
Випивши ще дві склянки віскі, Олег вирішив, що з нього, мабуть досить. Інакше він навіть не дійде до таксі. Він ще трохи тут посидить, послухає музику… А потім просто піде.
Але його весь час так і тягнуло до єдиної дівчини, яка не вписувалась у картину цієї вечірки. Він намагався непомітно спостерігати за нею. Гарна, що й казати. Навіть дуже. І ця маленька чорна сукня… Та було в ній щось загадкове… І в неї були такі гарні очі… Шкода, він не зміг розгледіти їх колір.
Дивно. Вона чи не єдина, хто не випив жодного келиха алкоголю на цьому корпоративі. Вона зовсім не танцювала і, судячи з усього, анітрохи не
нудьгувала – знову пробувала різні страви на шведському столі. Хоча щось все таки видавало її справжні почуття. Їй було самотньо. Це вгадувалося у її погляді і ледь схилених плечах. З нею ніхто не розмовляв, крім сестри, і, судячи з усього, вона мала намір незабаром піти.
- Знову витріщаєшся на неї? Е, хлопче. Здається ти на неї запав. – Денис поплескав друга по плечу.
- Я зовсім не туди дивлюся! Чого причепився?! - Олег щиро сподівався, що спостерігає за дівчиною непомітно.
- Та чого ти! Заспокойся. Я дещо дізнався про неї.
- Мене це не цікавить.
- Як знаєш.
Олег промовчав. Насправді він дуже хотів дізнатися про неї бодай щось…
- А втім, шкода було б пропустити таку нагоду. – Продовжував Денис, спідлоба дивлячись на Олега. Він щиро бажав щастя своєму другові і йому теж спало на думку, що ця таємнича дівчина була б тому гарною парою - Адже вона вільна, в неї нікого немає... І, знаєш, якби в мене не було дівчини, я б і сам з радістю з нею познайомився…
Каріна розповіла сестрі, що насправді Олег ніколи не пиячив по-справжньому. Три роки тому його мати померла – вона була єдиною його близькою людиною. Тоді він заглибився у роботу і, як не дивно, швидко досяг бажаної посади. Потім він почав зустрічатися із якоюсь дівчиною. Але нещодавно все пішло шкереберть. Кажуть, вона зрадила йому. Певно, це розбило йому серце, бо він впав у депресію і почав робити помилку за помилкою. Наприклад, напився сьогодні…
- Не засуджуй його. Йому, певно, дуже-дуже погано, якщо він почав так поводитись…
- Мабуть… Що ж. Піду з’їм ще шматочок сирної піци і, мабуть, піду додому. – Марта вирішила, що досить із неї цієї невдалої вечірки.
Поговоривши із другом, Денис налив собі другий келих пуншу і підійшов до Каріни.
- Ти думаєш про те саме, що і я?
- Хм.. Гадаю, вони були б непоганою парою.
- Отож. Принаймні вона йому дуже сподобалась. – Денис ковтнув напій. – Хоча він у цьому не зізнається. Проблема в тому, що він добряче напився і сказав їй зайвого… Тож тепер у нього немає шансів… Як гадаєш, це можна якось виправити?
- Думаю, так.
- Справді? І як саме?
- Ну, для початку добре було б вибачитися.
- Боже, так просто, а ми не здогадалися!
- Нічого дивного – чоловіки…
Марта саме їла шматочок піци, коли до столу підійшов Олег. Він зробив байдужий вигляд і теж взяв шматочок сирної піци. Якусь мить вони їли мовчки. Тоді Олег вирішив виправити ситуацію:
- Смачна піца, між іншим.
Марта мовчала.
- Я б хотів перепросити за свою поведінку… Я зовсім не хотів Вас образити. Просто… я трохи перебрав… Сподіваюся, Ви мені пробачите…
- Можливо – дівчина розвернулася і подивилась Олегу просто в очі.
В неї були сумні великі очі. Зелені, обрамлені чорними, як ніч віями. І на якусь мить він застиг під цим таємничим, глибоким поглядом. Йому раптом здалося, що у її великих чорних зіницях він бачить космос, інші світи… Може, це діяв алкоголь… А може…
- Що ж. Бажаю Вам гарного вечора. І моя Вам порада – краще не пийте взагалі. – вона усміхнулася, підхопила свою сумочку і пішла геть.
Він встиг тільки відкрити вуста, але вона вже зникла в темряві. Він раптом відчув, що хотів би поговорити із нею ще… Хотів би познайомитися з нею краще… «От дурень! Ну чому я не взяв у неї номер телефону?! Ідіот. Просто ідіот».
Олег викликав таксі і вирішив вийти на терасу. Він дістав цигарку і поклав до рота. Дістав запальничку. Клац. Нічого. Клац-клац. Нічого. Клац!
Вона теж вийшла на терасу. Її трохи нудило… Мабуть, не варто було їсти так багато різних страв. Аж раптом вона побачила, що він теж тут. Щось у цьому чоловікові зацікавило її. Навіть зі спини було зрозуміло, який він напружений і втомлений.
Клац-клац! Клац! Нічого. Клац!
- Чорт забирай, навіть запальничка мене зрадила – зітхнув Олег і жбурнув її за спину.
Марта ледь встигла відхилитися, коли зліва від її голови пролетів якийсь маленький предмет.
- Гарний кидок!
Олег ледь не підскочив на місці. Вона! Вона тут! Він швидко обернувся і простягнув до неї руки.
- Боже мій! Вибачте! Я у Вас не влучив?!! З Вами все гаразд?!!
- Ні, на щастя в мене гарна реакція – усміхнулась дівчина.
- Перепрошую! Я.. я просто… Запальничка зламалася, тож я її викинув…
- Все гаразд.
- Пробачте…
- Справді, все добре. Що ж.. Мені пора. Постарайтеся сьогодні безпечно дістатися додому і не вляпатися у якусь історію. Дуже Вам раджу.
«Яка ж вона все таки чарівна…»
- До побачення. – вона розвернулася і вже збиралася йти.
- Чекайте! Я… Я хотів би… Тобто…
Вона озирнулась. «Не розгнівана, це добре».
- Якщо у Вас будуть якісь проблеми чи щось таке… Ось моя візитка – він простягнув їй картонний прямокутник.
- Дякую – ввічливо сказала вона і хотіла піти.
Блискавична думка промайнула у нього в голові «Таж вона ніколи не зателефонує перша! Надто горда»
- Тож… Якби Ви теж залишили мені свій номер телефону…
- О, я не дуже балакуча. Але дякую за візитку – вона приязно усміхнулась.
- Чекайте. – Він наблизився до неї – Ви так і не сказали, як Вас звуть.
- Марта.
- Марта… А я, як Ви вже знаєте, Олег. Радий знайомству. – він винувато усміхнувся і з надією подивився в її очі.
- Гарного вечора, Олег. – вона так ніжно вимовила його ім’я, що останнє, що він зрозумів – він пропав. Безповоротно і до кінця.
А вона зникла в темряві ночі. Він залишився із незапаленою цигаркою у руці і з безмежно палаючим серцем. В голові – туман… А поряд, на вулиці вже сигналило його таксі.
ІІ
Олег ще ніколи так не чекав наступної зустрічі із жінкою, як першого побачення з Мартою. Він «програвав» у себе в голові безліч сценаріїв, довго думав, що ж їй подарувати і врешті решт вирішив, що їй не вистачає гарних парфумів.
І ось випадково вони знову зустрілися на роботі. Марта виглядала просто приголомшливо: чорна спідниця-годе, біла блузка із бантиком та елегантні білі черевички. Олег одразу підійшов до неї.
- Доброго дня! Пам’ятаєте мене?
Вона озирнулася, хитро посміхнулась і запитала:
- А я повинна?
Олег насупився. Тоді вона розсміялася йому в обличчя і сказала:
- Жартую. Звісно, я Вас запам’ятала, Олеже. Доброго дня!
Хлопець просто засяяв від щастя..
- Я, власне… Я хотів би запросити Вас на каву… Якщо це можливо…
- Чом би й ні – усміхнулась Марта і Олег зрозумів, що пропав навіки.
Вони гуляли вечірнім Києвом, звернули на вулицю Богдана Хмельницького і почали гуляти біля пирогової «Николай».
- Як тут гарно і спокійно – зітхнула дівчина.
- Так… - Олег майже не слухав і не зводив очей з Марти.
- Я маю для Вас подарунок – сказав хлопець і дістав гарно здекоровану коробочку. Марта усміхнулась і відкрила її.
- Chanel №5? – здивувалась вона. – Не варто було. Вистачило б і білоруської «Мімози».
- Я маю Вам дещо сказати. Я… Хочу бути із Вами завжди. Як щодо того, щоб почати зустрічатися?
Марта завмерла на мить. На її обличчі проступили вагання, радість і якась незрозуміла мука. Олегові здалося, що вона мовчить цілу вічність. Та врешті решт вона тяжко зітхнула і сказала:
- Я згодна.
«Я маю йому сказати… Але не зараз. Я не знаю як… Я не знаю, чого я хочу… Гаразд. Як-небудь. Я дам йому один шанс. А там… Будь що буде» - подумала Марта.
ІІІ
І закрутилося. Закохані зустрічалися майже рік. І увесь цей час Олегові здавалося, що Марта щось приховує. Вони були неймовірно щасливі, утім близькості все ще не мали. Одного дня чоловік не витримав і спитав про це прямо. Відповідь його здивувала:
- Нам треба розлучитися. Я не твоя пара – раптом сказала дівчина.
- Що це вбіса означає? – скипів хлопець. – Ми були абсолютно щасливі! Що не так? Чи я тебе не приваблюю в цьому сенсі?!
Марта мовчала.
- Скажи, що відбувається?
Тиша.
Олег став спокійнішим.
- Сонце, рибонько… Ну скажи, що не так? Я кохаю тебе. Кохаю безмежно.
- Я не можу тобі сказати. Просто знай – я тобі не пара.
- Ти гралася зі мною весь цей час?!
- Ні, справа не в тому…
- А в чому? Кажи!
Марта спробувала втекти, але Олег заступив дорогу.
- Кажи.
- Ні!
- Кажи. Я ж тебе все одно нікуди не відпущу! – ще близько півгодини точилася ця розмова, аж поки Марта не зізналася: «Я хвора».
IV
Ця звістка була наче грім серед ясного неба.
- Хвора? Що з тобою? Щось серйозне?
- Тобі не слід про це знати. Просто прийми це як факт.
- Я маю знати! Скажи мені!
Марта почала від безсилля бити Олега в груди. «Відпусти! Молю!» Та він лише обійняв її. «Кажи».
- F20.0 – цей шифр не надто втішив Олегає
- Що це?
- Це шизофренія.
Запала тиша.
- Не може бути. Ти цілком нормальна.
- Так, коли в мене немає загострення. Менше з тим, вона може передатися нащадкам, саме тому я не хочу дітей. І не проси – це безглуздо. Занапастити життя власним дітям…
- Чекай, ти кажеш «може передатися». Але ж може й не передатися?
- Скоріше за все – передастся. Тому ми не можемо бути разом. Знайди собі гарну дівчину, вона народить тобі здорових дітей. А не я…
- Але мені потрібна лише ти! І чому ти мовчала увесь цей час?!
- Я сподівалася… Хм. Не знаю, на що… Пробач і прощавай.
Марта вислизнула із обіймів, а на підлозі залишився її шовковий шарф.
«Невже це все, що мені залишилось?» - подумав Олег.
V
«Я надто сильно її кохаю. Я не здамся хай там що!» - Олег думав про це щоранку останні два тижні. Він не давав Марті проходу, але вона була непохитна. «Ні то ні» - думав Олег. Але щоранку знову і знову зустрічав її то з кавою, то з квітами. Вона не хотіла нічого. Врешті решт хлопець не витримав. Одного весняного ранкувін зустрів її коло пирогової «Николай» із червоною замшевою коробочкою.
- Підеш за мене? – це питання просто знищило стіну, яку так старанно вибудовувала Марта. Хвилин 10 вона мовчала. Це були найдовші 10 хвилин у житті Олега.
- То як?
Тиша. Олег опустив руки. «Все скінчено. Більше я її не потурбую». Та раптом Марта обійняла його і промовила «Так». Хлопець просто занімів від подиву.
- Але в мене є умова. Якщо ти погодишся, ми будемо разом. Але подумай добре, це важливо.
- Гаразд.
- Отже… Давай домовимося: в нас не буде дітей. Ми child-free подружжя.
Олег погодився без вагань. Щастя затопило все навколо, та вони ще не знали, що стоять на порозі нових пригод…
VI
Весілля було розкішним і водночас вишуканим. Марта хотіла чогось простого і непомітного, проте Олег наполіг, що все має бути якнайкраще, адже весілля буває лише раз у житті.
Два роки промайнули як один день. Молодята були такі щасливі, що не помічали нічого навкруги. Та якось сталося те, чого не очікував ніхто.
Марта і Олег саме святкували другу річницю – ювілей. Запросили додому багато гостей. Молода дружина старалася на славу: ось уже й торт подала, почали розливати напої та відкорковувати шампанське. Аж раптом Олена зробила зауваження, яке стерло посмішки у всіх присутніх: «Яке гарне свято вийшло. Що ж, вітаю. Шкода, що за 2 роки ви так і не народили дітей. Чи може Марта не спроможна?» Від такої нетактовності всім відняло мову.
- Та я, власне… - почала Марта. – Я… Краще, мабуть, піду. Щось втомилася. А ви святкуйте, святкуйте. Не зважайте… - вона зблідлі й пішла до спальні.
Олег повинен був залишитись із гостями, бо негоже залишати їх на самоті. Але Марта була важливіша, тож він пішов до неї. Олену він ладен був убити. Ця пустоголова лялька вже майже 5 років чіплялася до нього – і все безрезультатно. Бо його не приваблювали такі жінки.
- Що ти робиш? – Олег застав Марту в сльозах і з валізами у руках.
- Я вирішила. Я йду від тебе.
- Почалося… - зітхнув Олег і закрив осі рукою. – Припини, будь ласка.
- Ні! Я вирішила! – Марта рішуче пішла до дверей, та Олег заступив їй дорогу.
- А от і ні. Нікуди ти не підеш.
- Піду! Ось побачиш! – ще хвилин 5 точилася боротьба, поки врешті решт Марта не розридалася.
- Кохання моє, не плач. Не слухай цю дурепу! Що вона знає про життя! Особливо подружнє!
- Ти не розумієш! Це була моя найпотаємніша, найзаповітніша мрія дитинства! Це все, чого я бажала: мати сім’ю і дітей. Але в 20 років я дізналась про свою хворобу і життя пішло шкереберть! Все не так, як я хотіла б…
- Але ж у тебе є я! Ми впораємось!
- Ти не розумієш! Це наче немає частини тебе. До цього звіку мене готували мама й бабуся. А тепер я ніхто і ніщо.
- Гаразд, давай народимо дитину. Я теж цього дуже хочу!
- Ні! Ти пам’ятаєш нашу умову?!!
- Гаразд. Не кричи й припини нервувати. Ми щось придумаємо. А поки поклади валізи і йди до мене.
Олегові ледь вдалося заспокоїти Марту.
Наступного дня знову намічалося свято – день народження Олега. Подружжя вирішило не робити з цього велике свято..
- Так, привіт. Дякую, дякую. Так, це було б чудово. Дякую за привітання. Марта? Була десь тут. Хвилинку. – Марто! Марто, ти де? Телефонує мій дядько з Далласа.
Тиша.
- Марто? – А ні звуку. – Марто! – Тиша знову. – Слухай, дякую за привітання, я згодом ще зателефоную, бувай.
- Марто! – Олег зрозумів, що його кохана зачинилася у ванній кімнаті. Він почав несамовито грюкати в двері.
- Марто! Марто, відчини! Я знаю, що ти там! Марто! Що ти там робиш? Відчини! – стукіт посилювався, у відповідь була тиша. – Марто! Я зараз вибиватиму двері! – Олег вже замахнувся, аж раптом двері відчинилися. Марта стояла в рушничку на тілі і з рушничком-чалмою на голові.
- Чого тобі? – сумно спитала вона.
Олег полегшено зітхнув.
- Я… Просто… Розхвилювався, що ти можеш наробити якихось дурниць.
- Чого б це? Пігулки від своєї хвороби я п’ю. А втім… - і раптом вона розридалася. Та так сильно, що Олегові не вдавалося її втішити. Рушничок зісковзнув із її тіла і вони з Олегом перемістилися у ванну, наповнену піною. Такого «примирення» в них ще не було. Вони кохалися ніжно, наче востаннє, а піна додавала романтики.
VII
Вже за 3 місяці Марта була як новенька. Вона прибігла до Олега, коли він повернувся з роботи, обійняла його і радісно защебетала:
- Привіт! Ти сьогодні навіть не затримався! Слухай, Люда запрошує мене на вікенд у гори! Можна я поїду? Будь ласка! – усмішка сяяла на обличчі Марти.
- Що? Гори? О, ні… Це не дуже хороша ідея. Ти ж ніколи не була в горах…
- Саме тому я дуже хочу поїхати! Ну будь ласка! Прошу тебе! Ми підемо на Говерлу. Це ж наші Карпати!
- Навіть не знаю. Давай краще за 2 тижні. В мене буде відпустка і ми поїдемо зараз же.
- Ні, прошу тебе! Відпусти мене. З нами буде Олеся. Ми втрьох поїдемо.
- Мені не подобається, що ви, три жінки, їдете в гори, хоча ніколи там не були. Вам потрібен хоча б гід!
- Він зустріне нас вже там! Олеся домовилася!
- Господи, чому не можна зачекати всього 2 тижні? Прошу тебе.
Врешті решт Марта вмовила Олега відпустити її з двома подругами в Карпати і була від цього на сьомому небі від щастя.
VIІI
Олег постійно дивився на годинник і перевіряв повідомлення в телефоні.
- Друже, ну вони там вже третій день. Скоро поїдуть додому. Чого ти хвилюєшся? – спитав Денис.
- Саме тому я й хвилююсь. Вони вже мали сідати на потяг, але затримуються…
Раптом телефон задзвонив.
- Алло. Так. Так, це я… Олесю, ти? Що сталося? Говори голосніше, я не чую!
Запала тиша.
- Що значить ви не знаєте, де Марта?! А хто знає?!! Що у вас сталося, кажи до ладу!
За 3 хвилини Олег поклав слухавку.
- Що сталося? – Денис вже теж почав хвилюватися.
- Марта зникла. Вони пішли на останню екскурсію і вона просто зникла! Ніхто не знає, де вона! Я їду туди.
ІХ
Олег приїхав у Карпати. Пошукові групи розшукували Марту, хлопець приєднався до них.
- Вибач, благаю! Все було добре, я не знаю, як вона загубилася… Вона йшла поряд, аж раптом її не стало. Певно, вона кудись звернула вбік… - плакала і розповідала Олеся.
Олега це не надто втішило. Пошуки тривали 3 дні. Це були найстрашніші дні в житті Олега, адже крім Марти в нього майже нікого не було із рідних. Він лише зараз зрозумів, що кохає її більше за життя. Аж раптом одного ранку Олег із пошуковими групами натрапив на непритомну жінку у підніжжя Говерли. Навколо лежав сніг та було багато льоду.
- Марто! Кохання моє, ти жива?! – кинувся Олег до неї. Вона не приходила до тями і виглядала досить кепсько. Та найголовніше – вона була жива!
- У неї струс мозку, зневоднення та зламана нога. Вона в комі. Це поки що все, що я можу сказати – сказав лікар.
- Кома? – Олег занімів від жаху.
- Так, судячи з усього, вона послизнулася і впала. Вона зламала праву ногу, тож їй не можна рухатися.
Олег вдень і вночі був у лікарні, поруч із коханою. І ніхто не міг вмовити його хоча б відпочити, навіть Каріна, сестра Марти.
За два тижні Марта виглядала краще. Натомість Олег мало не посивів. Це були найстрашніші 2 тижні в його житті. Він постійно думав «Що як вона не виживе?»
Але одного ранку сталося диво.
- Лікарю, скажіть, як вона?
- Все добре. Аналізи хороші. Будемо чекати позитивних змін. Але треба бути обережними, зважаючи на її стан.
- Так, так… Я розумію. – Олег трохи помовчав. – Зважаючи на її стан? Це ви про кому?
- Та ні, про вагітність.
- Ясно… Що? – Олег закляк на місці. – Тобто як це? Яка вагітність, це неможливо…
- Чому ж неможливо? Хіба ви не одружені? Взагалі, я думав, ви знаєте про це…
- Але ж ми не могли… Ми домовились, що… - Раптом Олег згадав їхнє «примирення» у ванній після річниці їхнього шлюбу. – Боже милостивий… Вона мене вб’є.
Лікар здивувався, але нічого не сказав. А вже за два дні Марта опритомніла.
- Привіт, люба! Доброго ранку… - Олег тримав її за руку і поцілував у скроню.
- Олег?.. Де я?
- Ти мене впізнала! Слава Богу… Все гаразд. Ти в лікарні. Ви з подругами ходили в гори і ти загубилася, але вже все гаразд.
- В мене болить голова і нога…
- Я знаю. Ти зламала ногу і була в комі. Але вже все позаду. Тепер тільки видужувати і гайда додому – Олег поцілував Марті руку.
- Кохання моє. Як же я за тебе перелякався. Ти моє життя.
- А ти – моє. – Кволо сказала Марта і усміхнулась блідими губами.
Х
Олег вирішив приховувати вагітність навіть від, Марти і заборонив лікарям говорити їй про це.
- Мене нудить – час від часу жалілася Марта.
- Це від струсу мозку, від того, що ти весь час лежиш і від лікарняної їжі, нічого дивного – запевняв Олег.
Марта хотіла якомога більше ходити, але лікар сказав Олегові, що їй треба лежати ще принаймні 1 місяць, бо є ризик зриву. Тож хлопцеві нічого не залишалось, як вмовляти Марту лежати.
- Ти щось приховуєш від мене – підозрювала Марта.
- Та ні, що ти! Все гаразд. Я нічого не приховую.
- Якщо я дізнаюся про щось таке – більше ти мене не побачиш – попередила Марта.
- Вона мене знищить – думав Олег і продовжував брехати їй в очі. Та одного дня ілюзія розвіялася. Олег увійшов до палати, де сиділа Марта і одразу зрозумів, що вона про все довідалась. У руках в неї був маленький календарик.
- Олеже. В мене затримка вже четвертий місяць. Чому ти мовчав?! Що це вбіса таке?!!
- Марто, я не… Я не знав…
- Не бреши мені!
- Заспокойся, прошу тебе! Це може зашкодити…
- Я тебе питаю – як ти міг?!!
- Чекай. Я все поясню. Послухай, те наше «примирення» у ванній… Це тоді. Але ж ми не знали, що так станеться… А тут ти зламала ногу, лежала в комі… Що я мав робити? Чи ти думаєш, я міг би зробити тобі аборт?! Та й ти б сама не зробила його, зізнайся!
- Геть від мене, я не хочу тебе бачити!
- Марто!
- Геть! – вона ображено лягла на подушку і заховала календарик.
ХІ
Ніхто і ніщо не могли заспокоїти Марту. Аж поки за справу не взялася її сестра, Каріна.
- О, прошу тебе. Ти знаєш, як Олег нервував?! Він мало не помер через тебе! Ти не знаєш найважливішого! Коли тобі стало краще, він почав навідуватись додому. Він готував дитячу кімнату, робив тобі сюрприз. Тільки не кажи йому, що я тобі розповіла… Гаразд?
Врешті решт Марта пробачила Олега. Коли він привіз її додому і показав результат своєї роботи, жінка була приголомшена. Чудова дитяча кімната в білих тонах, чарівна колисочка, над якою був мобіль із хмаринками й бантиками. В Марти виступили сльози на очах.
- Як гарно…
А вже незабаром у подружжя народилася чудова дівчинка - Мія. І була вона абсолютно здорова. Згодом Марта народила ще двох близнюків-хлопчиків.
Складне життя підірвало здоров’я Олега. Тож коли йому біло 60, він пережив інфаркт, але не втратив волі до життя. Марта після цього ще один раз потрапила до психлікарні. Але тепер вона вже точно знала, що коли поцілунки стають укусами, нічого не страшно.
- Кохаю безмежно – щодня казав їй Олег. І навіть смерть не змогла їх розлучити, бо померли вони в один день в колі родичів, дітей та онуків.
08.09.2023
ID:
1039737
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.05.2025 17:58:02
© дата внесення змiн: 14.05.2025 18:01:09
автор: Sereniti_Flawia
Вкажіть причину вашої скарги
|
