Мені так хочеться кричати,
про все,що так душі болить...
Мені так хочеться сказати,
слова,що всілись у душі...
Про те,як холодно буває
у цій життєвій метушні,
усе спішить, усе блукає,
ніхто не знає,як буває,
страшенно сумно на душі...
Ніхто ,за щось, людей немає,
усі спішать і виживають...
Чому ж так хочу сумувати?
В вікно дивитись, щось читати,
У мріях світлих все літати,
життя щасливе будувати...
А як же хочеться згадати,
ті дні, які були,як ''грати'',
сумні й веселі, усі дати, що
хочеться щораз згадати...
А як же в душу нам стріляють,
хто так любив, боживсь,що буде
завжди,а потім, мов,забувши все,
піти й не оглядатись навіть...
Так само люди залишають,
на серці шрами та рубці,
що,наче й болю не приносять,
та не загояться ніяк...
Життя іде щодня отак,
невпинно швидко, невгамовно,
і болісно , і дуже всяко...
Лише одне людині знати,
кохати треба,жити,йти,
людей назавжди відпускати, і
водночас рубці і рани лікувати
