Я одна у життєвому колі і всі мені зайві.
Мені гірко цей саван крохмальний носить.
Заховаю обличчя в весняному цвітові айви,
Чи піду козеняткам зелену травичку косить.
Я не бачу нікого – нехай і мене не побачать
Невидимкою стану в безцільній людській марноті.
Як захочу – когось пожалію, захочу – заплачу,
Відшукаю джерельце дзвінке у людському смітті.
Серце стало сухе і гаряче, торкнись – обпечешся.
В голові рій думок, наче десь в темноті.
І танцює безсоння, тягучою ниткою в’ється,
І жорстоким звірям щирить зуби моїй самоті.
Скоро ранок, тріпоче душа моя гола.
Я борюся зі світом і знаю чудово фінал,
Та сидить у мені бунтівниця і дівчинка квола,
Добра фея і сивий, черствий генерал.
Близьку дружбу заводить з людьми не беруся,
Бо для друзів, мізки мої, ставлять високий поріг.
І до серця свого теж відкрито заглянуть боюся,
Там у вічній борні доброта, справедливість і гріх.
Я до сліз відчуваю тонку, світлу радість.
В слові щирім, любові людей до землі.
Я – колібрі; не знає вона слова «старість».
В моїм серці живуть і щебечуть пташата малі.
Я тебе полюблю, незнайома цікава людино!
Повернуся до тебе, реальний, загублений світ.
Відхворію любов’ю і хмаркою в небо полину.
Хай сльозою впаде скам’янілий в байдужості лід.
Березень 2015
