І знову йдеться про земне тяжіння,
Про крик душі змарнілих матерів,
Про можновладців наших й зарубіжних,
Про пустослів’я парламентарів.
Про найістотніше, але забуте…
Екрани так зазивно миготять
Про лицедійство сталих атрибутів,
Про онкохворих діточок – мовчать.
Невже ця «справедливість» завжди буде?
Зійшли віки і цей непевний вік
Зажерливість твою, блюзнірський люде,
Як спадщину, добропорядно стрів.
Та ще не вмерла живодайна сила:
Хтось за свій кошт безхатченкам несе
Кусочок хліба, бо то є людина,
Яку держава геть не визнає,
Хтось гаманець худенький відкриває,
На відчай відкликається душі.
Зажерливість потроху відступає,
Надій в серцях спалахують вогні.
Немає пісні, коли сум стискає, –
Маленька радість й та не по нутру.
Вона оманлива, ось-ось – і заридає,
Бо в леті зачепила всю брехню.
Немає пісні, коли є ті діти,
Іще живі, – та смерть їх стереже.
Дай, Боже, їм ніколи не змарніти.
Тебе благаю, тож – почуй мене!
