« ...и вот опять явилась ты
как мимолетное виденье»
О. Пушкін
А я тебе учора бачив,
хоча то, може, і не ти,
а видиво моє ходяче,
або уява самоти.
Або у серії роману
моя любов у доміно,
або міраж, або омана,
або сомнамбула кіно.
А, може, то моя недоля,
бігуча гребенями хвиль,
що тане у душі поволі,
не вимагаючи зусиль?
І як поетові забути,
і не позвати, не почути
сугестію у далині?
Чому ввижаються мені –
усе, що не дає заснути
і силуети у вікні?
