Моє життя це крила…
Накрила хвиля радощів дощів
моєї осені твоїх весняних фарб,
що розтеклися по полотні душі…
Картиною, в галереї пам’яті висітиме життя
поки не стане шедевром.
В прохолоді тіні,
моєї понурої ходи спочинь,
очі відводячи від зненацька побаченої оголеної печалі,
ні прикриту нічим, навіть посмішкою.
Банкомат слів вибачається за відсутність коштів,
хотів би забути пін код спогадів,
та хіба забудеш чотири нулі
коли навіть вітер зупиняється,
що б не здути пушинку щастя,
яка дивом застила на долонях,
що просять у неба хоча б краплину,
аби вгамувати спрагу нічних сподівань.
Оповідання на тему обличчя моєї долі читає небо
ледь розбираючи почерк бурхливої річки вчинків
від яких не відкупишся ні теперішнім ні майбутнім.
Час безпристрасно крокує у вічність
де ти мене ніколи не впізнаєш
і будеш жити не знаючи,
що тебе так кохають,
кохали
і будуть…
Загублена між рядків рима, сховавшись в приховану суть, чекала свого часу, що б підійти до рідного слова аби зігріти побратима тонікою, той, що ніколи не зрадить натхнення.
