___________________________
2______________________________________
Ось лунає чудо – мелодія, типу ти чому ще спиш? На мобільному, і відразу ж хочеться відповіти грубо та нетактовно, або просто фізично знищити те, що порушує спокій та вилучає тебе з обіймів сну. Ось чому завжди так, щоб виспатись завжди не хватає трохи часу. При чому завжди не хватає, скільки б не спав. Тому вмикається телевізор, та якесь ранкове шоу, щоб хоч якось вгамувати жагу до сну. Далі – звичайно ж, душ та пару хвилин викарбовування на карті обличчя вже знайомих всім рис, щоб не шокувати всіх працівників та клієнтів. Далі – кава, сигарета, свіжа преса. Все час закінчувати цю ранкову рутину, тож навушники в вуха, і плейлист на репіт. Знову час пік. Знову метро. От куди всі їдуть о 8 ранку? І чому всі водночас та в одному вагоні? Така, мабуть, доля.
Ну процедуру входу я вже розповідала, тут все незмінно. «Стабільність – головна риса нашої компанії», – як каже шеф. І гарний імідж. Так, все це добре, сьогодні весь день розробляти концепт для компанії надувних матраців…якби вони кудись поділись, що ж, будемо працювати ментально. Так, вмикаймо комп’ютер і поїхали, накидаймо план схему компанії, придумаймо пару роликів та піар ходів.
Ось так проходить день Аліси. Мабуть нецікаво, звичайно. Але так живе більшість пересічних мешканців, тож не всім же по клубам шастати та бути світськими левами, декому і просто такого життя вистачає з головою. Тож занурюємось далі.
Ось і обід. Дівчатка всі збираються до сусіднього кафе, там і кухня непогана, та й погомоніти можна. А пліток то за день набралося. Ви бачили з ким та сьогодні приїхала? Боже, як так можна? Щодень новий… і шквальний осуд, що все одно буде маскуватись під промовисту посмішку. Або от що це в неї за зачіска, а ще вранці вона, ця безутішна жертва, отримала ряд комплементів. Ну що ж сказати дівчата і без пліток та обговорень, їм нудно і нецікаво. У все це поринає і Еліс, сьорбаючи свій суп – пюре. Так, трошки поживної та корисної їжі не зашкодить. І знову час до праці. Ось так і минають ще залишок трудового будня. Пора додому. Знову навушники. Знову метро. Все знову, знову. Знову. А як би хотілось все кинути і поїхати туди, ген – ген за небокрай, туди звідки сонце сходить, і куди невтомно скочується щовечора, просто відчути атмосферу чогось нового, походити босоніж по піску, полежати серед хвиль та просто вдихнути повітря. Чистого, свіжого, а головне далекого та нового. Але поки що так не можна, в голові ще безліч планів, та й жити за щось потрібно, так що, як не крути, потрібно ще працювати. Ну значить можна просто ввімкнути чергову програму, та тихо заснути, поставивши телевізор на таймер, та просто поринути у царство мрій.
ID:
424719
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.05.2013 21:54:36
© дата внесення змiн: 13.05.2013 21:55:42
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
