Салон, заповнений потомленим людом. Вечір. Вже почалась зима. Вже… Я хочу дістатись дому. Спати, у маршрутці повно облич, яким все зараз байдуже. Щось тваринне штовхає підморгнути тій дівчині коло передніх сидінь. Я нічого, зрештою, не робитиму. Втома. Хочу споглядати. Довкола ліхтарі, вітрини, асфальт. Тепер він – мій шлях на найближчі сорок хвилин. І ось ми сунемо проспектом. Вікна у непрозорому серпанку. Сунемо. Часом зупиняємось, шурхаємо одягом, пакетами, шепочемо оддаючи гроші, пояснюємо де саме зараз комусь по телефону. Сунемо. Колись цей шлях був довжиною у пригоду. Довжелезний, наче розмова із собі подібним. Машини щось намагаються пояснювати одна одній та знову не розуміють нікого окрім себе і продовжують звичний маршрут. Сунемо. У салоні тепло. Густо. Важко. Щось нависає над усіма цими людьми. Можливо якась мораль чи невидима угода. Хтозна. Я надто втомлений щоб розбиратись. Сунемо. Вперед. Туди, де маєш вийти й простувати далі на самотині. Бо так ТРЕБА. І от проспект закінчився. Ми плавно рухаємось у владний поворот і виходимо сам-на-сам із мостом. Міст. Давній, наче все це місто. Він повинен стояти, повинен проводити, повинен терпіти. Рух на мості повільний, зосереджений. Ніби хтось на хвилинку задумався та забув, що керує цим сіро-барвистим потоком. Вікно в серпанку. Сунемо. Аж раптом я помічаю, що насправді автомобілі – це похмурі важкі тварини, що штовхають поперед себе жовтуваті острівці світла, такі округлі та трохи наївні. Ці шматочки не темряви легко проходять крізь машини, залізні споруди, крізь вечір… Я трохи завагавсь. Очі розширились. Гарно, хай йому. Я шукаю красу у світлі фар на мості. Або це затертий кордон поміж світами, або звичайна самотність. Мені немає про що більше міркувати, аніж як про тендітні острівці світла, які штовхають поперед себе жиляві звірі з вогненними очима. Та поки мені тепло, поки я суну до свого шматку землі під власними ногами, поки я намагаюсь не пускати похмурих, чи то пак, звичних, думок до своєї втомленої макітри я у спокої. Сунемо.
Супер! Знайомо)
