Ключі. Вони завжди в кишені.
Один із них заховано подалі
від цікавих очей і нахабних...
Ключі, якими відмикають серце...
Твоя зв"язка ключів випирає,
торохтить, заважає мовчати.
Дрібки слів, мов цукор до чаю.
У повітрі вони мов примари,
ці відмички від серця блискучі.
Неможливо втримать в долонях
березневі дроти вербових гілок
натягуються через все літо.
Мов леза, тонко нарізають простір,
м"ясисті шматки буття і ілюзії,
Маска хтивості покотилась стружкою
до ніг. Відкрилась весела посмішка,
але її час проковтнув і сьорбнулася
слина брехні і жадоби, за нею наступна-
невігласа потуплений погляд. Мовчки
зріз оголяє ікла холодні, кроваві...
А далі... Атлантида на дні принишкла.
Я ще вчора сюди не ступила б.
Ще вчора мій ангел за це мене б
покарав, вербовими різками шмагонув,
але зараз, вже час увійти.
Відмички, ключі не потрібні, лиш час
відкриває всі двері, зриває зубами,
кигтями днів трощить запори.
Двері відкрито і ось я на сходах...
Я поринаю
в темні квартали прихованих думок
у переходи потаємних вразливих конструкцій,
тонкої будови твоєї душі.
Витягаю назовні блукаючу сутність.
Жевріння болю крізь товщу сарказму,
тремтіння любовної туги і здавлені
потреби у теплих і турботливих руках,
таких, які бувають лиш у мам.
Світанок.
Осінні сни постукали і загукали
твоїм простим привітним:
і як там справи, можу увійти?...
Ключі. Вони завжди в кишені.
І лиш один заховано у серці.
Не кожен в глибину пірне й дістане,
а поки що просто - дзвони!
Або стукай...
27.08. - 02. 09. 2010р.
Дякую!!!
